32. Ліка. Під час нагородження

Я набрала номер Яна:

 — Привіт, у мене тут намалювалася подія… Мені будуть вручати нагороду за переможну номінацію в конкурсі блогерів…

— О, вітаю, це дуже круто, — сказав Ян. — Коли? Я впишу в графік, щоб секретарка нічого туди не поставила.

— Сьогодні, о сьомій вечора, — я трохи нервово засміялась. — Мені сказали в останню мить, десь загубили мої контакти чи що, не попередили заздалегідь. Зможеш піти зі мною? 

— У мене на сьому зустріч з партнером. Він зі Львова спеціально приїхав, — винувато промовив Ян. — Ну я можу все відмінити… Попросити його про зустріч завтра… Певно… — додав він не так вже й упевнено.

— Якось незручно переносити,  якщо  він спеціально приїхав, — відповіла я. — Тоді піду сама, нічого страшного…

— Ми можемо зустрітися згодом і відсвяткувати… Я думаю, десь о девʼятій я маю звільнитись, може трохи пізніше, — сказав Ян. — Я подзвоню, щойно звільнюсь.

— Так, я з задоволенням відсвяткую з тобою, — сказала я. Це був кінець дня. Артем мав от-от повернутися з роботи, тож я вирішила, що поїду на нагородження прямо звідти, не буду заїжджати додому. Добре, що сьогодні я одягла гарну сукню, яку цілком можливо вдягти й на свято, хіба що можна макіяж більш яскравий зробити… — Добре, не буду затримувати тебе, зателефонуєш, коли звільнишся!

Я якраз у передпокої перед дзеркалом фарбувала очі, як двері відчинилися, і увійшов Артем. Моя рука здригнулася, і туш розмазалася по повіці. 

 — О, привіт. — сказала я, стираючи туш ватяним диском. — Я така незграбна буваю…

— Привіт, — він поглянув на мене. — О, точно, у мене ж є дещо твоє, — він дістав із кишені мою помаду. — Два дні вже ношу в кишені. Аня дала позавчора, а я забув. Це ж твоя?

 — Так, моя. — я відчула, що червонію. — Подумала, що десь загубила. А де вона була?

— У ванній, Аня її винесла і дала мені, — Артем зітхнув і вклав помаду мені в долоню. 

 — Дякую, — я усміхнулась. — Вічно щось забуваю… Але це моя улюблена помада, якраз знадобиться, бо я збираюся на нагородження. 

— Вже? Ти перемогла? — здивувався він, виглядав несподівано схвильовано. — З Яном ідеш? Колись ти ніби казала, що, може, підемо разом….

— Можна піти разом, — я відчула незручність, що забула про це. — У Яна все одно не виходить. Можна Сашу з Машею узяти, думаю, їм буде цікаво…

— Впевнена? — запитав він на видиху. Дивився прямо в очі, ніби сканував поглядом. Моє серце одразу забилося частіше. 

 — Так, а чому б і ні, — я усміхнулась йому. — Трохи відволічешся від усіх тих робочих негараздів…

— Тоді треба вдягти малих…

***

Діти були в захваті, вони ще ніколи не були на такому великому заході. 

 — Ой, я бачила цю тьотю по телевізору! — вигукнула Маша, вказуючи на ведучу свята, яка була актрисою. 

 — Так, тут багато знаменитостей, — сказала я. — Он, бачите, на сцені відомий співак, зараз він заспіває для нас!

— Ти прямо вже виграла? І будуть нагороджувати? Це дуже круто… — Артем усміхнувся мені так, ніби і не було цієї натягнутості між нами останній тиждень. — Ти така молодець, Ліко…

 — Ну, це нагорода в номінації “Приз глядацьких симпатій”,  — сказала я. — До Гран-прі я ще не доросла, але є сенс рухатися далі… Може, колись і перший приз отримаю…

Цієї миті до нас підійшов чоловік з фотоапаратом. Мабуть, це був журналіст, який висвітлював подію. 

— Можна зробити ваше фото? — він усміхнувся мені. — Моя дружина читає ваш блог!

 — Так, звичайно, — я усміхнулась у відповідь. — Передавайте вашій дружині привіт! А куди мені стати для того, щоб фото вийшло гарне? 

— Отак і стійте,  — він усміхнувся і клацнув камерою. 

— Ліко, а нічого, що ми в кадр потрапили? — це вже запитав Артем, після того, як журналіст ще раз подякував і відійшов.

 — Ну, тут багато гостей. — сказала я. — Думаю, що сфотографувати когось самого, щоб інші люди не потрапили в кадр, не так-то просто… Нічого страшного, все одно ті фото ніхто не буде уважно роздивлятися…