29. Артем. "Має стати легше..."

День на роботі видався важким. Я сьогодні помітив, що, схоже, начальник приховував від мене частину документів, бо я помітив нестиковки між тим, що в мене є, і тим, що було в його секретарки. А ще нам повідомили, що, можливо, на нас чекають обшуки.

Але коли я спробував поговорити про це з шефом напряму, він відмахнувся і сказав, що дуже поспішає на якусь зустріч і що все буде добре. 

Власне, сьогодні мені і самому не варто було затримуватись, все ж, на мене чекали діти. Розберусь з ним завтра… Треба буде дослідити це все детальніше. 

Коли я прийшов додому, ще з порогу Ліка дала мені заколку:

— Передай Ані, діти сказали, що це її…

Її обличчя при цьому не виражало жодних емоцій, але вона старалася не дивитись мені в очі, немов боялася, що в них я прочитаю щось таке, що вона старанно приховує. 

— Дякую, — я забрав заколку і сховав її в кишеню. 

Виправдовуватись було б тупо. Тим паче, вона сама скоро виходить заміж, я ж був тоді на цій клятій вечірці, де Ян зробив їй пропозицію, і вона погодилась. 

 — Я піду, сьогодні у мене побачення, — сказала Ліка. — Вечеря на плиті. 

Я відчув дежавю. Тоді вона сказала щось подібне. А я запитав, чи їй добре з Яном. Наші ігри зайшли занадто далеко, я маю не думати про неї. Я не мав на неї ніяких прав, ніколи. То і ревнувати, певно, так само не мав права. 

— Гарного вечора, — все ж відвів погляд. Вона відчувала те ж саме, коли я йшов з Анею? Чому мені так боляче? 

— Мабуть, мої послуги вже скоро не будуть тобі потрібні? — раптом запитала Ліка. Я побачив, що вона дуже зблідла. 

— Ти більше не хочеш ходити сюди? — вирвалось в мене. 

Стало якось не по собі. Мені хотілось, щоб вона тут була. Певно, це якийсь мазохізм. Дивитись на неї, не торкатися. Нічого не казати, але хоча б бачити… 

 — Діти попросили мене пообіцяти, що я ніколи їх не покину… Але, мабуть, твоїй дівчині це не дуже до вподоби. 

— Аня нормально ставиться до тебе. Знає, що ти мені допомагаєш, — я почав плести вже аби що, тільки  б цей клятий страх пройшов. Тільки б вона не пішла. Не зараз. Це було неправильно, але я не міг нічого з собою зробити.

— Добре, це взагалі не моя справа, — швидко сказала Ліка. — Вибач, що я почала цю розмову. 

Хотілося зараз взяти її за руку. Притягнути до себе, обійняти… Прошепотіти щось типу "Якби ти була вільна, мені б не довелось забуватися в обіймах Ані". Але я не міг так сказати. 

Ліка все ще була чужою нареченою. І не просто чужою, а нареченою мого друга.

— Ти теж вибач, — я опустив голову. — Я не хочу, щоб ти йшла. В сенсі… Від дітей. Але якщо тобі так буде краще…

Я все ж видавив із себе ці слова. Серце забилось дуже часто. Якщо вона зараз скаже, що їй так буде краще, що тоді? Треба буде зчепити зуби і мовчати. Відпустити її. Та чи зможу?... Всередині мене вирував справжнісінький ураган, який зносив просто все підряд, хоча зовні я залишався більш-менш спокійним. 

— Я не піду, — відповіла Ліка. Тепер вона здавалася спокійною, ніби вже давно це вирішила для себе. — Принаймні, поки ти не скажеш, що мені краще піти. 

— Я ніколи такого не скажу, — ці слова злетіли з моїх уст раніше, ніж я подумав. Але ж це ще не вихід за межі, правда? Я ковтнув слину і сам обірвав себе: — Добре, йди, певно, Ян вже чекає на тебе.

Вона, здавалося, хотіла щось сказати, але лише кивнула головою:

— До завтра, — і вийшла за двері. 

Я зітхнув і обперся спиною об двері, заплющивши очі. 

Може, пізніше стане легше? Має стати…