27. Ліка. Побачення з Яном

Я вийшла з будинку Артема і відразу побачила машину Яна. Як ми і домовлялися, він приїхав, щоб забрати мене. Цього разу я не затрималася, і Ян виглядав щасливим. Хоча, може він був щасливий через те, що на моєму пальці була його обручка…

— Привіт, — сказала я, сідаючи на переднє сидіння. — Дякую, що приїхав!

— Поїдемо сьогодні до мене? Подивимось якесь кіно… — запропонував Ян. — Я б хотів побільше часу проводити з тобою, все ж, тепер ми не просто зустрічаємось, ти тепер моя наречена.

— Так, можна, — я подумала. що раз Артем іде на побачення. то чому б і мені не зробити те ж саме.  — Я лише подзвоню батькам, попереджу, щоб вони не хвилювались…

— Добре, — він щасливо усміхнувся, схоже, дійсно зрадів тому, що я погодилась, бо раніше я вже декілька разів відхиляла подібні пропозиції.

Ми доїхали до його будинку швидко, дорогою я попередила батьків, що трохи затримаюсь. Мені хотілося написати Артему, що я теж іду на побачення, але це здалося мені надто дитячим вчинком. Тому я сховала телефон у сумочку, вимкнувши перед цим звук. 

***

Коли увійшли до будинку, Ян сказав:

— Я такий радий, що ти погодилась… Зараз замовлю доставку, ходімо до вітальні, поставимо якийсь фільм і я наллю вина.

Ми пройшли до вітальні, я взяла пульт і почала шукати фільм, який я ще не бачила, і який би міг сподобатися Яну. Зрештою спинилась на якійсь детективній історії. 

Ян тим часом відкупорив пляшку вина і налив його у два келихи. 

Ми почали дивитись фільм, у якусь мить Ян узяв мене за руку і переплів пальці, зазирнувши мені в очі. Я поклала голову йому на плече. Подумала цієї миті, що як було б добре, якби поруч зі мною був Артем. Ця думка викликала в мене почуття провини, і я відігнала її. 

— Мені дуже затишно зараз, — сказала, щоб порушити мовчанку. 

— Мені теж, — він раптом торкнувся вільною рукою моєї щоки. — Я кохаю тебе, Ліко…

Я не знала, що мені відповісти. Найпростішим варіантом було б просто сказати: “Я теж тебе кохаю”, але я ще жодного разу нікому цього не говорила. Знову подумала про Артема. Якби він сказав ці слова, то, певно, я б не думала, що мені відповісти…

— Можна, я поцілую тебе? — прошепотів Ян мені в губи.

— Так, — сказала я дуже тихо. 

Він усміхнувся і подався вперед, торкаючись моїх губ своїми. Ніжно і мʼяко, ніби я якась дорогоцінність для нього, ніби він боїться зламати чи відлякати мене. 

Я відповіла на поцілунок. Він був хороший, я не відчувала ніякої неприязні до нього. Мабуть, я зможу його покохати, потім… Коли ми одружимось… Коли я не буду більше думати про Артема…

Коли Ян почав цілувати трохи глибше, а його рука торкнулась моєї талії і він нахилив мене так, що я вже майже лягала спиною на диван, я все ж трохи відсторонилась. 

 — У мене щось паморочиться голова, — сказала, щоб виправдати цей рух. — Мабуть, забагато випила…

— Пробач, я, може, трохи поспішив, — відповів він тихо. — Але я хочу, щоб ти знала, я ніколи не зроблю того, чого ти не хочеш. Хочу, щоб ти довіряла мені. Ти ж довіряєш мені?

 — Так, довіряю, — сказала я.

— Ой, — Ян раптом схопився за спину десь в районі попереку і пробурмотів: — Та що ж таке… Знову… 

 — Що трапилося? — я стурбовано поглянула на нього. 

— Та спина… Вже пару тижнів то болить, то не болить. Ну, раптово хапає, отак, як зараз, — він махнув рукою. — Певно, застудив.

 — Треба сходити до лікаря, — сказала я. — Або якусь мазь купити, знеболюючу і протизапальну. 

— Не люблю я тих лікарів… Саме минеться. А мазь можна і купити… — цієї миті ми почули, як у двері задзвонили. — О, певно, наша доставка…