25. Ліка. "Дуже хочеться, щоб усе було, як раніше..."

Мені хотілося затримати його, сказати, що я не хочу, щоб він ішов… Але я мовчала. Почувалася дуже самотньою, бо розуміла, що тепер уже нічого не буде так, як раніше… Ніби між нами обома розірвалася якась тоненька ниточка. 

— Йому дуже сподобався подарунок, — сказала я. — Ти добре його знаєш…

— Ну, у шлюбі ти пізнаєш його ще краще і ближче, — Артем зітхнув, а потім розвернувся і пішов до виходу з веранди. — Бувай, Ліко. 

 — Я завтра прийду? — чи то сказала, чи то запитала йому вслід. 

— Я мав би сказати "не варто", але не можу, — неголосно відповів Артем. — Бо я хочу, щоб ти прийшла, не буду обманювати. Але вирішуй сама, — на цих словах він все ж пішов з веранди, причиняючи за собою двері.

Я стояла і думала, що почуваюся винною перед ним, але це неправильно. У нього є дівчина, він не збирається її кидати. То чому те, що Ян освідчився мені, щось змінило? Хотілося поговорити з кимось, розповісти, що мене тривожить. Але я не мала з ким поділитися. Хіба що з подругами, але їх не було на цій вечірці, а писати про все було б довго і я б не змогла висловити все, що відчуваю…

Може, справді мені не треба було приходити до нього? Він знайде іншу няню, діти забудуть мене, в такому віці швидко все забувають…

Але я знала, що все одно прийду…

***

І все ж мені було чомусь страшно, чи соромно, чи одне й друге разом… Я з’явилася на порозі Артемової квартири за кілька хвилин до того, коли він зазвичай виходив з дому. 

 — Привіт. — сказала, наче й нічого між нами не сталося. — Як малі?

— Привіт, нормально, сплять, — коротко відповів він. — Дякую, я піду.

 — Добре, ти як завжди повернешся? Приготую вечерю. 

— Так, як завжди, — він хотів ще щось сказати, але замовк на півслові.  Потім все ж промовив: — Бувай, до вечора…

День пройшов швидко, як завжди з дітьми, вони не давали занудьгувати. А коли вдень вони заснули, я все ж подала заявку на новий конкурс. 

Увечері, почувши, як відчиняються двері і зрозумівши. що це Артем,  я вийшла в передпокій. 

— Вечеря на плиті, — сказала, відчуваючи сум, що він, певно, не захоче, аби я вечеряла з ними, як колись. 

— Пробач мене за вчора, — він зітхнув. — Та його пропозиція… Це мене трохи шокувало. 

 — Все добре, — я спробувала усміхнутися, хоча губи ніби не слухались. — Я не ображаюсь. 

— Коли я казав, щодо "не варто приходити", ти ж розумієш, що я цього не хотів, точніше, ну не це я мав на увазі. І псувати тобі заручини я теж не хотів. Я просто… Не знаю як це пояснити… Ніби щось найшло на мене, і я не міг контролювати себе, — трохи плутано пояснив Артем.

 — Я розумію… Теж відчула щось подібне. коли побачила тебе на цій вечірці з Анею, — зізналась я. — Голова розуміє, що все правильно, що у тебе має бути своє життя. але емоції твердять щось протилежне…

— Певно, це тому що ми сильно подружились. Тому й виникають ці неправильні реакції. Ми привʼязались одне до одного, — він зазирнув мені в очі.

 — Мабуть, так і є, — кивнула я. — Але зараз ми вже зрозуміли, в чому причина, і не будемо сваритись, правда? Мені дуже хочеться, щоб нічого не змінилося…

Хоча в глибині душі я відчувала, що все одно якісь незворотні зміни у наших стосунках відбулись…