24. Артем. "Хочу, щоб ти відчувала інше..."

Щойно почув це, мене ніби холодною водою облили. Хотілось втекти. Розвернутись до дверей і просто поїхати геть в цю ж мить. Серце билось дуже часто. Не хотілось слухати її відповідь.

Я озирнувся навколо, Саша поліз до якоїсь вази, а Аня пішла за ним разом із Машею. Побачив за собою сходи. На другий поверх і веранду.

Може, це було не дуже ввічливо, але мені треба було хоча б провітритись.

Я швидко пішов сходами вгору, а коли озирнувся, помітив, що Ліка дивиться на мене.

Але я одразу відвернувся і все ж зайшов на другий поверх і одразу на веранду. 

Свіже повітря трохи остудило мене. Ну, принаймні, так мені здавалось. Було дуже боляче. Я навіть не думав, що буде настільки боляче. Я ж сказав собі, що між нами не може нічого бути, я ж змирився… Чому тоді мені так погано?

Треба заспокоїтись, щоб не накоїти дурниць. А потім тихо піти. Побути хоч годину, і піти. І більше з нею зовсім не бачитись…

Раптом позаду мене легенько рипнули двері і почулися чиїсь кроки. Я озирнувся і побачив Ліку. Вона якусь мить мовчала і дивилась на мене. А потім сказала:

 — У тебе все добре? Ти якийсь блідий…

Говорила це так незворушно, ніби щойно зовсім нічого не трапилось. Ніби вона щойно не стала його нареченою остаточно і привселюдно… Мене це чомусь розізлило… 

— Так, все чудово, — я знизав плечима. — Вітаю з заручинами. 

Голос зраджував, вийшло не те що не щиро, а ніби з претензією. Господи, як же сильно я ревнував її в цю мить…

— Я рада, що в тебе теж усе чудово з твоєю дівчиною, — сказала Ліка. — І діти її полюбили… — на останніх словах її голос ледь затремтів. 

— Так, тепер все має бути добре, — продовжив цю гру я. Мені треба відштовхнути її остаточно. Тоді все буде добре. Ян кохає її. Та і вона погодилась стати його дружиною. Я не маю ніяких прав на неї. 

 — І все ж, мені чомусь сумно, — тихо промовила вона. 

Я зазирнув їй в очі і побачив там, як мені здалося, жалість до мене. Чи, може, то було щось інше? 

Підійшов ближче, майже впритул. Подих збився, серце забилось частіше. Мене злив цей погляд:

— Не дивись на мене так, ніби жалієш мене. Мені не треба твоя жалість.

 — Чому ти гніваєшся на мене? — я побачив, як на її очах заблищали сльози. — Хіба я зробила щось погане?

В душі все ніби перевернулось, коли я побачив її сльози. Рука сама потягнулась до її щоки, змахуючи першу сльозинку, потім другу. Я не міг надивитись на неї. Можливо, зараз я востаннє так близько… 

— Не хочу, щоб ти жаліла мене, — сказав неголосно. 

"Хочу, щоб відчувала інше", — додав подумки.

 — Ти дуже важливий для мене, — відповіла вона. — Мій друг… Я б не хотіла, щоб щось змінилося… Може, твоя дівчина не хоче, щоб ми спілкувалися?

"Друг, значить", — мене зачепила ця фраза, а не все, що було сказано пізніше. Але з іншого боку, Ліка мала рацію. У неї є наречений, це мій друг. 

— Ти погодилась вийти за нього? — не знаю, навіщо я перепитав. Скандалу чутно не було, значить, вона погодилась.

 — Так, — вона кивнула. — Це, звісно, було несподівано… Але ж у Яна день народження… Мабуть, він хотів порадувати мене…

— Що ж, вітаю, — я відвів погляд. — Піду привітаю Яна…