Розділ 16

Розділ 16

Карета стояла посеред величезної площі, вимощеної потрісканим камінням, крізь яке пробивався дивний попелясто-сірий мох. Навколо височіли рештки колись величних будівель: напівзруйновані колони, що підпирали багряне небо, обвалені дахи будинків, колись гарних і прикрашених, а нині чорних від часу та бруду, та порожні очниці вікон, з яких, здавалося, за ними спостерігали тисячі невидимих очей.

Ейнар відійшов від карети і важко сперся спиною на камінь напівзруйнованої арки. Світ перед його очима на мить поплив, розмиваючись у сіру пляму. Ліва рука, яку він так щедро розрізав заради проходу крізь Лабіринт, нестерпно заболіла, він відчував, що відновлення та загоювання рани йде дуже повільно. Ох, минули ті часи, коли він міг позбутися найглибшої рани за пів години, адже у вовків все загоюється набагато швидше, ніж в людей. І з використанням природної і властивої їм магії вони взагалі майже не хворіли й швидко одужували після поранень. Але не зараз, коли Серце Зграї випивало з нього останні життєві й магічні сили і коли він та його вірні люди в небезпеці. Так, ритуал виходу з Лабіринту забрав у нього забагато сил, а артефакт Серце Зграї, що лежав усередині карети, продовжував тягнути з нього залишки життєвої енергії. Слід було поспішати до Храму, а вони застрягли тут, у цьому проклятому місті, схоже, надовго. 

— Тобі треба перев'язати рану, — пролунав поруч тихий голос Варга.

— Я в порядку, — прохрипів Альфа, різко випростовуючись. — Розіб’ємо табір тут, у місті. Слід знайти якийсь будинок, де можна зупинитися й продумати подальші наші дії. Броне, коней не розпрягай. Раску і Руне, перевірте навколишні будинки! А ти, Ішкарро, можеш повернутися в карету. 

Фаворитка, що вийшла з карети вслід за Королем Альфою і зараз незадоволено морщила носика, якраз хотіла почати скаржитися на сморід і бруд навколо, лише злісно пхикнула і відійшла вбік, сіла на уламок колони.

Ейнар, роздавши накази, раптом зиркнув на карету, відчувши щось не те. Було якось дивно й незвично, бо йому здалося, що Серце Зграї билося не так, як завжди. Зазвичай воно стукотіло в його голові ледь чутно, повільно, наче вмирало, і, в принципі, так і було. Але зараз... Зараз Ейнар відчув дивні зміни. Ритм артефакту пришвидшився, неначе прокинувся і хвилювався. Він реагував на щось або на когось. Це міг відчути лише він, Король Альфа, нерозривно пов'язаний з артефактом, і більше ніхто. Навіть Хрост не міг керувати артефактом, бо не мав того зв'язку, який був у нині хворого Ейнара, по суті, короля-втікача, який віз це Серце у священний Храм Першої Праматері, щоб наситити його первісною магією вовків-перевертнів і повернути їхню Зграю до життя.

Він зберіг артефакт після жорстокого перевороту, втік із кількома вірними людьми, бо навіть самозванець Хрост, що нині сидить на троні, розуміє, що той, хто володіє Серцем Зграї, той і є справжнім Королем. Це розуміли всі. І Ейнар не збирався віддавати артефакт просто так. Він знав, яким підступним і жорстоким є Хрост, його зведений брат. Знав, що якщо той стане королем, то зграя переживатиме страшні часи, а цього не можна було допустити.

Ейнар хотів завезти артефакт у Храм і наситити його енергію, стати непереможним Альфою, принести життя для своїх підданців, повернути трон, дати можливість жінкам народжувати дітей, подарувати мирне й справедливе життя для Ґрімхолду та його Зграї, таке, яким воно було раніше, до того страшного прокляття, яке лягло на голову короля чорним саваном.

Але зараз Серце билося не так, як раніше. По-іншому.

"Що ж сталося? — гарячково думав Ейнар, і підозра холодною змією заворушилася в його мозку. — Хрост залишився за межею міста. Тут тільки ми. Чому Серце б'ється так тривожно?"

У цей момент біля карети Ейнар помітив рух, підвів очі і завмер…

Айла злазила з козлів.

Вона робила це повільно, обережно, щоб не впасти, як це було тоді, коли вона майже впала в руки Ейнара. Дівчина поставила ногу на підніжку, і груба тканина її простої сукні натягнулася, окреслюючи округлість стегна. Вона потягнулася рукою вгору, щоб втриматися за поручень, і цей рух підняв поділ сукні, оголюючи щиколотку і частину литки.

Ейнар відчув, що у нього пересохло в горлі.

Його Звір, який ще хвилину тому скавчав від болю і виснаження, раптом всередині нього підняв голову і загарчав низько, хтиво і голодно. Король дивився на неї і ненавидів себе за те, що ця приблуда так його вабить! Ох, він бачив не вагітну служницю, не брудну бродяжку й жебрачку… Він бачив бажану жінку.

Він бачив м’який вигин її шиї, коли вона нахилила голову. Бачив, як важкі груди, налиті життям, коливалися під тканиною від її дихання. Її вагітність не псувала її, навіть навпаки, вона надавала їй якоїсь дикої й первісної жіночності, від якої в Короля Альфи Ейнара темніло в очах. Чоловікові хотілося підійти, зірвати з неї це лахміття, притиснути до холодної стіни руїн і цілувати до нестями, відкривати таємниці її тіла і ніжно, і грубо, так, як йому хочеться, і щоб вона кричала під його долонями не від страху, а від пристрасті…