1

Коли померла моя стара тітка Леся (бабусина сестра), ми з братом в дитинстві часто любили грати хованки в її покинутому будинку. Старі меблі, скрипуча підлога, занедбані стіни створювали особливу атмосферу для ігор, іноді здавалося, що цей старий будинок з привидами, який жив своїм життям та мав свої таємниці.  
Якось, ховаючись біля комоду, я помітила заглибину в старій дерев`яній підлозі. Цікавість заставила просунути руку і надавити на суху дошку, яка під натиском зламалася. Я знайшла скарб. Так, це була дивовижна знахідка, яка назавжди змінить моє життя в майбутньому. З-під підлоги я дістала металеву шкатулку розміром з цеглину. Забувши про хованки, 14-річна я пішла досліджувати вміст нової бабусиної таємниці. 
Усамітнившись в саду під старою яблунею, я відкрила свою знахідку. Це були листи. Старі жовті конверти, делікатно перев`язані тонкою стрічкою, яка від давності втратила колір і здавалась сірою. Здмухуючи пил, обережно відкрила перший конверт. Привернули увагу гарні каліграфічні літери, написані чорними чорнилами. Швидко пробігла очима по тексту. З кожним прочитаним словом моє серце билося гучніше, а дихання ставало нерівномірним. Перегорнула сторінку, щоб знайти дату написання. То був 1929 рік, вересень.  
Я дістала решту листів. Їх було 18. Розкладаючи всі в хронологічному порядку, відчула себе детективом, який досліджує чиєсь життя, можливо, чиїсь таємниці, які мені не варто було знати. Але автора та адресата цих листів вже не було в живих, тож я дозволила собі бути свідком чужого кохання.  
В одному з конвертів я знайшла маленьку гілочку сухого жасмину. Я впізнала, бо це і мої улюблені квіти, мій улюблений запах. Квітку засушили між сторінками книг, імовірно, бо мала плоский, майже прозорий вигляд. Я хотіла відчути її аромат, закрила очі та вдихнула. Але відчула лише запах старої газети, пилу та сухої трави. Жасмином не пахло. Але ці листи! Вони були наповнені коханням, на яке не вплинув ні час, ні простір. То була історія життя реальних людей, яка читалася як книга. 
«Люба моя, дорога моєму серцю, Лесю! Я зрадів, як дитина, коли нарешті отримав від Тебе листа. Ти так довго мовчала і тим розбурхала мою уяву, бо мені вже ввижалося найгірше. Ти знаєш, моя люба Лесю, що я бажав би нам кращої долі, я волів би терпіти розлуку з Тобою все своє життя, аби знати, що Ти щаслива. Тож, коли Ти написала, що виходиш заміж, я з полегшенням зітхнув. Не сердись, моя голубко, бо моя любов в цих тюремних стінах не стала меншою ані на граминку. Але я розумію, що живим не повернусь на мою Україну, до батьків і до Тебе, моя Лесю. А Ти маєш жити далі і бути щасливою, ростити дітей і бути любимою чоловіком, який буде поруч.  
На мої довгі прохання нічна сторожа кинув у моє вікно гілочку жасмину, я засушив її в єдиній книзі, яку тут маю і перечитую щодня. Нехай ця гілочка білого жасмину буде тобі весільним подарунком, сухим, але вічним, як і моє кохання до Тебе... 
Назавжди Твій Орест. 
Червень 1931» 
Я шукала наступний, але цей був останнім листом. Так не мало бути – я плакала, - вони мали б бути разом. Я хотіла знати, я мусила знати…чи забула Вона Його…і чи забув Він ЇЇ. Але Ремарк мав рацію: «Намагатися забути когось – значить весь час про нього пам`ятати».