Розділ 15. Епілог: монетизація трагедії

Розділ 15. Епілог: монетизація трагедії

Вони знайшлись не в склепі кам'яному,
А у гаражі, де пахло старим пилом.
Сиділи двоє в розпачі німому,
І світ здавався їм брудним і злим.

Ромео, що акаунт свій утратив,
Й Джульєтта, що згубила репутацію,
Чекали кари і гіркої страти
За цю трагічну імпровізацію.

І тут вриваються батьки. Обидві пари.
Монтекі й Капулетті — всі тут разом!
Та замість гніву, криків і покари,
В очах у них горів солодкий сказ!

«Ви бачили?! — кричить синьйор Монтекі. —
Що коїться в мережі?! Що за диво?!»
Джульєтта думала: «Прийшли мої лелеки...»
А батько Капулетті мовив живо:

«Ваш хештег #РомеоІДжульєтта_назавжди
Очолює усі світові тренди!
Про вас пишуть Forbes, BBC, The Guardian!
Ви стали не герої, а бренди!»

І ворожнеча, що тривала вічність,
Що палила серця і нищила мости,
Розтанула, як сніг, у цю космічність
Майбутніх прибутків, що легко досягти.

І два синьйори, два закляті вороги,
Що вчора ладні були рвати й жерти,
Раптово обнялись, забувши про борги,
Й побачили, що є шляхи відверті!

І ось лежить контракт. І діти бідні
Стоять, немов на страті, перед ними.
«Ми запускаємо шоу! Ви — зірки віднині!
"Ромео і Джульєтта: невловимі"!»

Сказали їм батьки: «Ми помирились!
Щоб ви були щасливі і багаті!»
(І щоб рахунки в банках їхні округлились,
Й щоб відсотки капали їм у палати).

Ромео і Джульєтта переглянулись,
І в поглядах була така утома,
Що від неї зірки б в небі похитнулись.
Вони втомились від війни і втоми.

«Ми згодні, — мовила Джульєтта тихо,
Але твердо, як сталь, що не зігнути. —
Та є умова в нас, щоб зникло лихо,
І щоб змогли ми врешті відпочити».

«Всі гроші, — підхопив Ромео далі, —
Що ми заробимо на цьому вашому кіно,
Підуть на те, щоб ми були подалі —
На наше навчання. Нам все одно,

Де саме, аби тільки якнайдалі
Від вас, Верони і цієї драми.
В університеті, в іншій, новій далі,
Ми будемо складати іспити роками».

Батьки переглянулись. Порахували.
І погодились. Де ж їм подітись?
Контракт підписано. Камери запрацювали.
І діти знову почали всміхатись.

Вони стояли, граючи на камеру,
І мріяли, що колись настане час,
Коли вони втечуть з цього бедламу,
І зникнуть з екранів, і зникнуть від нас.

І заживуть спокійним, тихим життям.
Далеко.
Чесно.
Справжньо.
Як належить.
Або ні.
Та це від них залежить.