Розділ 10. Вигнання в Мантую (себто, до бабусі в село)

Розділ 10. Вигнання в Мантую (себто, до бабусі в село)

Та вибух цей не міг пройти безслідно,
Бо в соцмережі все помітно й видно.
І Князь — не князь, а Вищий Арбітраж
Почав шукати, хто ж цей персонаж,

Що сміло правила спільноти порушив,
І мирний бізнес-спокій сполошив.
Підняли логи, мов старі архіви,
І всі атаки ботів брехливі,

Немов клубок, що розмотавсь дотла,
Їх до Ромео прямо привели.
До нашого поета-страждальця,
Що раптом взяв у руки прапор мста.

Та його не заблокували — це грубо,
Щоб галасу не сталося ніде.
Йому дали тіньовий, вічний бан,
Такий собі цифровий злий обман.

Ти є, та наче й ні — яка досада!
Твої пости не бачить вся громада.
Твої коменти — наче дим, їх не читають,
Тебе алгоритми просто оминають.

Коли про це дізнались в домі Монтекі,
То їхні дні щасливі стали нелегкі.
Їх син, їх головний ліричний актив,
Створив для бренду страшний негатив.

І батьківський вердикт був, наче грім,
Що пролунав над домом їхнім злим:
«Поїдеш, сину, у заслання ти,
До бабці в Мантую, подалі від біди!»

«Без телефона, без ноутбука й драм,
Забудеш свій нікчемний інстаграм.
На свіже молоко, на хліб і мак,
Подумаєш там про життя, юнак».

І ось Ромео, з поглядом сумним,
Сидить в плацкарті, їде в край забутий,
Де слово «вай-фай» — наче звук отрути.
І кажуть, інтернет там ловить ледь-ледь,

Неначе сон, що зникне вмить.
І тільки в точці одній, наче в раю,
На даху старого, дірявого сараю.
Це був не просто вирок, а заслання

В часи, де не було онлайн-зізнання.
Для блогера — це гірше за смерть і ад,
А для поета...
Може, зорепад?