Розділ 4. Кохання з першого погляду (чи з першого дубля?)

Розділ 4. Кохання з першого погляду (чи з першого дубля?)

І ось вони всередині. Шпигуни.
Із тацями, налитими шампанським.
Ромео, наче сокіл з висоти,
Шукає поглядом об'єкт свій дамський.

Його мета — прекрасна Розаліна,
Що десь тут має сяяти, мов зірка.
Але його уваги течія
Раптово повернула в інший бік різко.

Він бачить дівчину. Вона стоїть
Осторонь від гламурного потоку.
Не посміхається. Не робить селфі.
І в погляді її — і сміх, і сум, і трохи злого року.

Вона не вписується в цей парад,
В цей вивірений, вилизаний простір.
І щось шепоче няні на вухо,
І та сміється, наче чує тости

Не за контракт, а за увесь цей цирк.
І врода її — не глянцева, не штучна,
А гостра, справжня, ніби перший сніг.
Така жива. Така нестерпно влучна.

Ромео завмер. І таця ледь не впала.
Хто це? Яка богиня? Чий актив?
Він геть забув про ту, що блокувала,
І новий в серці вибухнув мотив.

«Хто це?» — питає він у Меркуціо.
Той глянув, келих з таці вкравши вміло:
«Це ж головна їхня інвестиція!
Джульєтта. Донька. В них це — перше діло.

Тримайся далі, друже. Це — отрута».
Та наш Ромео вже не чув нічого.
Він бачив ціль. І доля повернула
Його життя до іншого порогу.

Він бачить — діва йде до фотозони,
Де всі зображують фальшивий рай.
І він, забувши про усі закони
Конспірації, мчить туди ж, немов на край

Всесвіту. Із тацею в руках,
Він підійшов, немов офіціант:
«Прошу, синьйоро...» — і з тремтінням в голосах
Промовив свій невдалий комплімент:

«Ваш погляд сяє, наче новий айфон,
Щойно з коробки...» — кращого не зміг
Придумати. І пролунав, мов дзвін,
Її холодний, саркастичний сміх.

«Айфон? — вона спитала, брову звівши. —
Це комплімент? Чи ти мені приніс
Нову модель? Бо мій вже трохи зносився».
І в погляді її читався біс,

І розум, й гострий, наче ніж, язик.
Ромео зблід. Почервонів. І зник
Увесь його поезії запас.
Він промимрив: «Я... я просто... в цей час...»

«Ти просто тацю ледь не впустив, —
Вона сказала, — краще йди, працюй.
І передай моїм батькам привіт,
Що їхня донька не бажає тут

Стояти й посміхатись в об'єктив».
Вона пішла. А він стояв, мов камінь.
Вражений. Вбитий. І... закоханий.
Не в образ. Не в красу. А в цей вогонь,

В цей сарказм, що, наче з-під долонь,
Пробився крізь гламур і фальш.
І хоч вона його розбила вщент,
Він зрозумів — ось він, той елемент,

Якого не було в його житті.
Іскра. Не ніжна. Не свята.
А зла.
Дратівлива.
І така жива.