Розділ 2. Принцеса у золотій клітці

Розділ 2. Принцеса у золотій клітці

Тим часом там, у замку Капулетті,
Де все блищить, немов в реаліті,
Жила-була Джульєтта. Не принцеса —
А головний актив свого прогресу.
Її кімната — мов фотостудія,
Вся в пудрі, в білім, зефірних тонах,
Де кожен стілець, кожна річ і дрібниця
Існує лише для фото в соцмережах.

Вона сидить, всміхаючись у камеру,
І посмішка тремтить, немов струна.
Завдання дня — зробити розпаковку
Чогось, що їй не треба й задарма.
Сьогодні спонсор — «Его-Дзеркало 3000»,
Що каже компліменти голосами
Силіконовими. І вона щебече,
Немов щаслива, неземними чудесами:

«О, вау! Дівчатка! Це просто неймовірно!
Воно сказало, що я зірка, чули?!
Я так хотіла це! Так довго мріяла!»
Та очі, наче дві холодні кулі,
Мовчать. Не грають. Не сміються. Просто
Дивляться крізь камеру, у вічність.
А голос мами з-за кадру, наче тостер,
Підсмажує її дитячу безтурботність:
«Миліше, доню! Більше ентузіазму!
Подумай про контракт і підписників!
Це ж бізнес! Це ж не час для сарказму!»
І знов Джульєтта грає роль новинки.

Та тільки-но трансляція скінчилась,
І в камері погас червоний вогник,
Із лиць батьківських посмішка злетіла,
Немов перука, що злетіла з голого.
Почався не розмова, а нарада,
Про головний проект, про мега-план.
І батько мовив: «Доню, є нагода.
Це не людина. Це — мільйонний стан.
Ім'я йому Паріс. У нього десять
Мільйонів фоловерів. Його
Рекламодавці носять на руках.
І з ним ми провернемо… дещо».

«Це не весілля, доню, — каже мати, —
А колаборація на все життя!
Злиття брендів, щоб ринки захопити,
І забезпечити собі майбуття!»
І на стіні з'явився слайд похмурий,
І графік, що повзе у небеса:
«Ось ти, ось він, а ось сума вашої аудиторії,
Що творитиме просто чудеса!»

Джульєтта не сперечалась. Просто
Дивилась у вікно на хмари білі.
Її протест був тихим, як той пост,
Що не зберігся у твоїм мобільному.
Вона втомилась. Вигоріла. Згасла.
Та тільки-но батьки пішли у справах,
Вона зірвала з себе образ-маску,
Стерла помаду і брехливу славу.
Ногою відсунула дзеркало дурне,
І свій старий відкрила ноутбук,
Де не було ні лайків, ні коментів,
Лише надія — її вірний друг.

Вона дивилась на фотографії
Університетів, кампусів, бібліотек.
Вона читала про біологію,
Про те, що є і інший світ, авжеж!
І Няня, що зайшла до неї в тиші,
Побачила усе й зітхнула важко:
«Знов мрієш, дитино, про щось інше?»
І принесла їй бутерброд і чашку.

І тут Джульєтта, вперше за весь день,
Сказала правду, тихо, та уперто:
«Я не хочу злиття цих брендів, нень!
Я хочу, щоб все було відверто!
Я хочу розпаковувать підручники,
А не цей мотлох! Я хочу іспити складати!
І жити в гуртожитку, а не в цьому контент-хаусі,
Де вчать лише брехати і мовчати!»

І погляд її впав на монітор,
Де сонце заливало древній кампус.
Це був її таємний коридор,
Що вів на волю, в інший, справжній статус.
І заради цього плану, цієї мети,
Вона готова грати і терпіти.
Поки що.
Лиш поки що.
Чекати і іти.