Розділ 1. Війна за підписника.

Розділ 1. Війна за підписника.

В славетнім місті Верона-сіті,
Де всі живуть немов в реаліті,
Й війна ведеться не заради слави,
А за місця у рейтингах кривавих,

Жили два клани, що в мережі
Давно перейшли розумнії межі.
Це дім Монтекі й дім Капулетті,
Що б'ються в ТікТоку, не на банкеті.

У Капулетті — шик, пафос і глянець,
І кожен пост — немов мистецький танець.
У них естетика, розкішний стиль,
Де навіть пил лягати не посмів.

В їх домі білім, наче рафінад,
Панує вивірений строгий лад.
І головний у них боєць і франт —
Це брат Джульєтти, гордий пан Тибальт.

З зачіскою, що витримає бурю,
Він дивиться на світ, лице нахмуривши.
Сьогодні він, налитий гнівом вкрай,
Записував свій дисс, немов повчав:

«Гей, ви, Монтекі, слухайте сюди,
Бо ваші дні в мережі contati!
Ваш кожен пранк — це дно, це шум і пил,
Для вас культура — то порожній звук!

Мій контент — Dior, а ваш — дешевий лук!
Ви знімаєте в хрущовці, я ж — у пентхаусі,
Для вас я недосяжний, наче в космосі!»
І так Тибальт зневагою кипів,

Та не зважав на те, що десь схибив...
А є Монтекі — їхній антипод,
Де піца на столі — не натюрморт,
А просто їжа. Де панує хаос,

І кожен скетч — це творчий мега-ляпас
Усьому пафосному і нудному,
Що є у домі Капулетті тому.
Там править балом геній-веселун,

Що зветься Меркуціо-говорун,
Й Бенволіо — спокійний, ніби скеля,
Що вічно клеїть друзям ті тарелі,
Які вони розбили вщент і впрах

У творчому вогні у головах.
Вони не стали дисс у відповідь писати,
Бо в них в руках був скарб, що й не дістати:
Їм хтось (не питайте, як) злив повний файл,

Де запис дисс-треку — це просто шквал
Невдалих дублів, сміху, метушні,
Що варті більше за усі пісні!
І ось вони, схилившись над екраном,

Монтують відповідь своїм тиранам:
Ось тут Тибальт забув слова й мовчить,
Ось послизнувся і ледь-ледь не впав,
А ось лунає з кухні мамин гнів:

«Тибальте, знов шкарпетки розкидав?!»
І цей шедевр, приправлений смішком,
Вони пустили в інтернет тишком.
Із назвою: «🔥ЕКСКЛЮЗИВ! Бекстейдж!🔥

Дивитись всім, хто має інтернет ж!»
І відео рвонуло, наче бомба,
Бо правда — це потужна катакомба
Для репутації, що вся на брендах.

І сміх лунав у всіх можливих трендах.
Та де ж Ромео? Де герой наш, де?
Його війна ця зовсім не веде.
Йому байдужий успіх і провал,

Він сам собі влаштовує скандал.
В кімнаті темній, де панує сум,
Він пише вірші, повні довгих дум.
На чорно-білім фоні, під мінор,

Він виливає свій душевний хор:
Про біль, про тлінність, про розбиті мрії,
І про свої юнацькі безнадії.
Причина драми — зовсім не війна,

А блогерка на ймення Розаліна.
Він тиждень був закоханий у неї,
Вважав її своєю Галатеєю.
Та він надіслав їй, з почуттів надлишку,

Сімнадцять сонетів просто в особисті.
Вона ж, не оцінивши той порив,
Його в блок-лист безжально відрядив.
І світ Ромео згас, померк, поблід,

Залишивши в душі холодний слід.
І ось, коли вриваються до нього
Бенволіо й Меркуціо з підмогою —
Кричать про успіх, про мільйонні лайки,

Щоб витягти його з цієї ями, —
Він лиш махає скорбно так рукою:
«Облиште, друзі, ви мене в спокої.
Вона... вона мене заблокувала...»

І знов сльоза непрошена упала.
Меркуціо, що втратив вже терпіння,
Кричить: «Та схаменися, ти, створіння!
Світ повний інших! Кращих! Веселіших!

І менш зациклених, і розумніших!»
Та бачить — все дарма. Й міняє тон,
Неначе хитрий, мудрий фараон:
«Гаразд. До речі... нині в Капулетті

Вечірка. Вся еліта в інтернеті
Збереться там. І знаєш, хто там буде?..»
І тут Ромео вмить про все забуде.
«Твоя. Кохана. Зоря. Розаліна».

І вмить зів'яла квітка ожива.
Страждання зникли, наче й не було.
В очах — вогонь. А в серці — не тепло,
А план, стратегія, мета і шлях!

І він питає, з запалом в очах:
«Так, друзі...
А який там дрес-код, га?»