Розділ 16

Ернест

Я підходжу до Елеонори після роботи, беру її за руку. Вона підіймає на мене погляд, але не пручається, дозволяючи вести себе до машини. Я відчиняю двері, жестом вказуючи їй сідати поряд зі мною на заднє сидіння. Вона злегка примружує очі, ніби обмірковує, чи варто сперечатися, але все ж сідає. Поки я обходжу машину й займаю своє місце, вона вже п’є каву, яку їй встиг підсунути Ян.

— Скупердяй, — бурмоче дівчина собі під ніс, роблячи ковток.

— Що?

Вона гмикає, навіть не дивлячись на мене:

— Кажу, краще б сіла на переднє сидіння до справжнього чоловіка.

Я повільно повернув до неї голову, спокійно і беземоційно.

— Ти про Яна?

— Ага, — зухвало підняла брови, витримуючи мій погляд. — Він хоч каву мені купує.

Мовчу. Не тому, що мені нічого відповісти. Просто нехай.

Коли ми заходимо в дім, Валентина та Валерій ще не пішли. Елеонора одразу ж мчить на кухню, кидаючи сумку на перший-ліпший стілець, ніби це її дім, а не мій.

— Валерчику, я вмираю з голоду! — заявляє вона, заходячи й майже кидаючись кухареві на шию.

Валерій, цей кремезний чолов’яга, який зазвичай не відривається від каструль і не виявляє особливих емоцій, раптом сміється. Не просто усміхається, а сміється так, що його масивні плечі здригаються.

Я зупиняюся на порозі й мовчки спостерігаю.

Ця жінка. У неї є здатність зачаровувати людей, змушувати їх сміятися, навіть тих, хто вже давно забув, що таке емоції.

— Ернесте, — раптом поруч лунає тихий голос Валентини.

Я повертаю голову. Вона стала поруч і дивиться на мене серйозним поглядом.

— Pourquoi as-tu besoin de cette femme? (Навіщо тобі ця жінка?) — запитує вона французькою, киваючи в бік кухні.

— Ce n'est pas ton affaire. (Не твоя справа.)

— Elle est bruyante et trop libre. (Вона галаслива і надто вільна.)

— Elle est à moi. (Вона моя.) — Мої слова вириваються швидше, ніж я встигаю їх осмислити.

— Tu vas te brûler, mon garçon. (Ти обпечешся, хлопче.)

Валентина стискає губи.

— Tu as besoin de quelqu'un de calme, réfléchi. Une femme qui comprend ton monde. (Тобі потрібна спокійна, розважлива жінка. Та, яка розуміє твій світ.)

Я опускаю голову, спираючись рукою на стільницю.

— Peut-être que j'en ai marre de ce monde. (Можливо, мені вже набрид цей світ.)

Валентина стискає губи ще сильніше. Я знаю цей її погляд ще з підліткового віку — важкий, оцінювальний.

— Tu es sûr? (Ти впевнений?) — її голос звучить тихо, але в ньому ховається сталь.

— Rien n’est sûr. (Нічого не буває певним.)

— Cette femme... (Ця жінка...)

— Ne la touche pas, Valentina. (Не чіпай її, Валентино.)

Вона підіймає брову, але я бачу, що ці слова зачепили жінку.  Її очі звужуються, а вуста стискаються ще більше, утворюючи тонку пряму лінію. Я впевнений, що вона зараз підбирає слова, якими могла б зачепити мене, змусити передумати.

— Alors, c’est vrai? (Отже, це правда?)

Я не відповідаю. Тільки повертаю голову і дивлюся на Елеонору, яка в цей момент щось жваво розповідає Валерію, розмахуючи руками, а потім сміється — голосно, безтурботно, так, як у цьому домі давно ніхто не сміявся.

— Elle va te briser. (Вона тебе зламає.)

Я посміхаюся куточками губ.

— Ou peut-être que c’est moi qui vais la briser. (А може, це я зламаю її.)

Валентина хмикає, її очі темнішають.

— Elle n’est pas faite pour toi. (Вона тобі не підходить.)

Я знову дивлюся на Елеонору. Її світле волосся спадало на плечі, очі світилися азартом, поки вона сперечалася з Валерієм, а її усмішка… чорт забирай, ця усмішка могла б змусити когось продати душу.

— C’est moi qui ne lui conviens pas. (Це я їй не підходжу.)

Я переводжу погляд на Валентину і бачу, як щось змінюється в її погляді. Але не встигає нічого сказати, бо в цей момент до нас підходить Елеонора, кидаючи на мене підозрілий погляд.

— Ви тут що, пліткуєте про мене французькою? — підозріло мружиться дівчина, тримаючи в руці шматок шоколадного тарта.

— Ні, — відповідаю я сухо.

— О, брешете й не червонієте, — вона весело зітхає й відкушує шматок. — А може, ви тут щось інтригуєте? Типу таємний змовницький клуб проти мене?

Я не реагую.

— Добре, — муркоче Елеонора, не дочекавшись відповіді. — Але знай, Жеваго, я не з тих, хто так просто здається.

— Це я вже зрозумів, — тихо кажу я, дивлячись, як вона з насолодою їсть тарт.

Валентина стискає губи, переводячи погляд з мене на Елеонору, але нічого не каже. Валерій тільки киває й починає складати свої речі.

— Їдьте вже додому, — повторюю, звертаючись до них обох.

Валентина пронизливо дивиться на мене ще мить, потім знизує плечима.

— Як скажеш, Ернесте. Але пам’ятай мої слова.

Жінка зникає в коридорі, а за нею йде Валерій, залишаючи нас з Елеонорою в майже порожній кухні. Я дивлюся на неї. Вона не звертає уваги на мою напруженість, тільки ліниво облизує кінчик пальця, на якому залишився шоколад. Вона спирається на край столу, підіймаючи голову, щоб зустріти мій погляд. Я кладу руки по обидва боки від неї, замикаючи її у своєму просторі. Елеонора усміхається, але в очах спалахує цікавість. Нахиляюся ближче, щоб відчути її солодкий аромат.

— І що ти робиш? — Елеонора злегка нахиляє голову, ніби знущається, але в її очах я бачу інше. Щось між цікавістю і викликом.

— Що, на твою думку? — відповідаю я низьким голосом, навіть не намагаючись відступити.

Вона хмикає, спираючись ліктем на стільницю, так ніби її зовсім не турбує, що я фактично притис її до столу.

— Думаю, ти намагаєшся виглядати небезпечним і загадковим, — робить паузу, задумливо дивиться на мене. — Але знаєш що, Ернесте? Це вже не працює.