Розділ 8

Елеонора

Бігова доріжка під моїми ногами рівномірно гуділа, видаючи ритм, що збігався із биттям мого серця. Поряд зі мною був Сергій, мій старий друг, який як завжди був у своїй зручній формі — сіра майка, чорні шорти, і той самий спокій, що властивий тільки тим, хто вже давно навчився не метушитись навіть у найгарячіших ситуаціях.

— Знаєш, якби ти не був по самісінькі вуха закоханий у свою ту… — я зробила паузу, аби встигнути вдихнути та спіймати його зацікавлений погляд. — Я б уже одружилася з тобою, — я окинула його поглядом, зосередившись на широких плечах, що рухалися в ритмі його бігу.

Він майже спіткнувся об свої кросівки, але втримав рівновагу, тримаючи серйозний вираз обличчя. Тільки куточки губ виказували його справжні емоції.

— Вибач, крихітко, але ти трохи запізнилася. Мені з твоєю невгамовністю було б важко.

— Невгамовність? — вигукнула я, демонстративно зупиняючись, вдарила руками по стегнах. — Це шарм!

— Шарм, так шарм. Ммм, якщо це все означає "на голову трохи не в собі", тоді, так. Але я залишуся при своїй думці. Вона варта кожної хвилини чекання.

Від цих слів у моєму серці щось ледь помітно й болісно кольнуло. Він чекав свою дівчину вже сім років. Така відданість здавалася мені чимось із казок чи сентиментальних романів, які я читаю по вечорах, після роботи. І знаєте, я теж хотіла б такого — не, щоб мене чекали сім років, як нещасний Хатіко, але щоб хтось любив мене так глибоко, так беззастережно, що навіть час не міг би стерти цього почуття.

— Ну гаразд, Дон Кіхот зі своєю вічною мрією, — підкинула я брови, повертаючись до бігової доріжки. — Давай краще скажи, чи знайшов ти щось цікаве про мого Ернестика?

— Твого Ернестика? — перепитав Сергій, його усмішка стала ширшою, і він навіть пригальмував, щоб краще побачити мою реакцію.

Я б вдарила його рушником, якби він не був таким харизматичним негідником.

— Ну так, — зухвало оглядаючи нігті. — Поки я тут намагаюся з’ясувати, чи він ангел, чи демон, ти мав би вже знайти хоч щось цікаве.

— Знаєш, я навіть здивований, що ти все ще питаєш. Хіба не очевидно, що він — диявол у людській подобі? — підколов, а потім додав серйозніше. — Але якщо тобі справді цікаво, то нічого серйозного я не знайшов.

— Абсолютно нічого? — намагаючись виглядати загрозливо, але Сергій лише усміхнувся, наче я була не більше, ніж кошеня, що намагається гарчати.

— Нічого такого, щоб тебе зацікавити. Відразу після свого повноліття втратив батька. Той загинув у пожежі, і все — і ресторан, і готель — перейшло йому. Жодних боргів, жодних великих скандалів. Навіть його банківські виписки виглядають, наче в підручнику з фінансів.

— Це все? — я закотила очі. — Сергію, я сподівалася на щось цікавіше. А чи міг він свого батька…? — я глянула на нього, піднімаючи брову.

Сергій зупинив доріжку, витер обличчя рушником і глянув на мене так, ніби я щойно запропонувала йому перестрибнути через Еверест.

— Ти серйозно, Еля? — його голос був наполовину здивованим, наполовину жартівливим. — Якщо хочеш теорій змови, дивися детективи, а не питай мене. Усі записи чисті, усе виглядає стандартно. Ніяких записів про насилля в сім’ї також не було.

— Стандартно? — я зістрибнула з доріжки, відкидаючи рушник через плече. — Вісімнадцятирічний хлопець втрачає батька у пожежі, отримує в спадок ресторан і готель, і все це без жодних сумнівних слідів? Якось це занадто… гладко.

Хлопець хмикнув.

— Ти шукаєш у ньому злого генія, бо він не носить тебе на руках після третього побачення?

— О, ні, — я зробила крок ближче до нього, схрестивши руки. — Жеваго точно не геній. Він той тип, що занадто гарний, щоб бути реальним, але досить похмурий, щоб ти завжди сумнівалася, чи він не демон.

Сергій засміявся, схрестивши руки на грудях.

— А щодо його шрамів на обличчі? — запитую, намагаючись зберегти невимушений тон, хоча відчувала, як цікавість починає свербіти десь у потилиці.

Він хитає головою, задумливо зводячи брови.

— Нічого. Жодних записів у медичних картках, ніяких службових звітів. Навіть зв'язків із підпільними бійцівськими клубами — чисто.

— Як це? — я мимоволі схрестила руки на грудях, злегка нахилившись до нього. — Це ж не дрібний поріз папером, Сергію. Вони ж... значні.

— Мені теж так здалося, — відповів, але його голос набув серйознішого відтінку. — Але ніде немає жодного натяку, як він їх отримав. Або він знає дуже впливових лікарів, або це щось, про що він ніколи не розповідав.

— Хм, — пробурмотіла я, пригадуючи його похмурий погляд. Шрами додавали йому загадковості, робили образ більш зловісним, але водночас... притягували.

— Може, він просто не хоче, щоб хтось знав. А може, ця історія для нього болісна, — додав Сергій, явно відчуваючи, як моя цікавість зашкалює.

Я сіла на лавку, задумливо покусуючи губу. Сергій всміхнувся і сів поруч, нахилився трохи ближче, наче хотів сказати щось абсолютно секретне.

— Просто не всі, як ти, — його голос був напівжартівливим. — Не всім потрібна така біографія: дочка відомого бізнесмена, яка замість того, щоб спокійно насолоджуватися життям, вирішила працювати свахою і влаштовувати свої божевільні шоу.

— Гей! — я тикнула його в плече, але він навіть не здригнувся. — Це просто я. Бешкетна, нахабна і трохи шизофренічна, якщо хочеш. Але ти ще забув додати, що у неї в друзях бандит, який примудрився стати поліціянтом, але досі поводиться як кримінальний авторитет.

— І який з радістю нагадає тобі, як легко ти влазиш у біду, — додав Сергій, усміхаючись так, що його темно-сірі очі злегка примружилися.

Поки я ще шукала гостру репліку, він раптом перекинув руку, стискаючи мою шию своїм біцепсом. Я спробувала вирватися, але він був надто сильний, це як намагатися здвинути бетонну стіну.

— От і добре, тепер ти тиха, — піддражнив хлопець, нахиляючись ближче. — А то ти зараз випалиш усі мої секрети.