Розділ 1

Ернест

Я ставлю на паузу вчорашній відеозапис із камери мого ресторану. На екрані ця божевільна стоїть у центрі зали, ніби на подіумі, а навколо неї хаос. Башта з келихів шампанського, яку персонал ресторану складав цілий день, руйнується, розлітаючись в усі боки. Але вона навіть не змигує. Здається, це входить у її план. Ще через кілька секунд у кадрі вона з келихами в руках, без жодного вагання виливає їх на голову якомусь довготелесому типу та його супутниці-брюнетці. У залі завмирає все, а я відчуваю, як кров стукає в скронях від злості.

Видихаю через ніс, намагаючись заспокоїтись. Я відкидаюсь у кріслі, пальці у шкіряній рукавиці намацують старий шрам на щоці — мимовільна звичка, коли я роздратований. Шрам грубий і нерівний, нагадування про час, коли доводилося дізнаватися, що життя — це не прогулянка в парку.

Зараз переді мною сидять двоє. Валентин Висоцький — людина, чиє ім'я важить більше, ніж золото, — виглядає так, ніби ось-ось вибухне, але стримується, щоб не розв’язати війну просто тут. Поруч із ним — його дочка, об’єкт мого нинішнього роздратування. Її синя шуба виглядає абсурдно поряд із рожевими джинсами та білими ботильйонами, які я не міг би допустити навіть у найдемократичнішому ресторані. Дівчина відкинулася на спинку дивана, закинувши ногу на ногу, розглядаючи свій манікюр. Золотисті блискітки відблискують мені прямо в очі. Чорт забирай. Від цієї нахаби навіть око ріже.

— Ернесте, — починає Висоцький, намагаючись зберегти спокій, але його голос видає втому. — Ми цінуємо вашу терпимість і готові обговорити компенсацію за завдані збитки.

Я зберігаю холодний вираз обличчя, а потім переводжу погляд на його дочку. Вона, здається, навіть не вдає, що їй шкода. Навпаки, в її яскравих синіх, наче лід, очах проблискує ледь стримуване задоволення.

— Елеоноро, — звертаюся я до неї низьким, рівним голосом. — Ви маєте щось сказати?    

Вона театрально зітхає, її плечі злегка опускаються, як в актриси, що готується до сцени, а пальці м’яко ковзають по платиновому пасму її довгого волосся, яке спадає до самого поясу. Вона витягує одну прядку, завиваючи її між пальцями, спокійно і повільно, наче це найпростіша річ на світі.

— Еля, — поправляє мене дівчина, голосно клацаючи язиком. — Просто Еля. У нас тут така неформальна атмосфера, чи не так? Сказати? — вона удає, що задумалась, дивлячись у стелю, ніби шукає натхнення серед люстр. Потім раптом знову переводить на мене погляд. Її рожеві губи, ніжно окреслені, смикаються в усмішці. — О, я знаю! Якість у відео просто неймовірна. Ви, мабуть, витратили цілий статок на ці камери, чи не так?

Моє тіло напружується. Ця дівчина — справжня катастрофа у людській подобі. Звісно, це всього лише робоча зустріч, але її нахабність змушує мене відчувати, що я намагаюся приборкати ураган.

— Ви… — Трясця твоїй матері. Вдих. Видих. Спокій, Ернесте, ти дорослий та розумний чоловік. — Еля, — холодно просичав, роблячи акцент на її імені, — Це, — я вказую пальцем на екран, де все ще відображається зруйнована сцена з келихами шампанського, — виглядає, як навмисний акт вандалізму. Ви розумієте, що завдали моєму ресторану збитків, які не обмежуються лише розбитими келихами?

Вона розтягує губи в усмішці, настільки невинній, що я відчуваю, як у мене напружуються м’язи щелепи.

— О, та невже? А я думала, це такий креативний спосіб зробити бенкет незабутнім. Хіба гості не оцінили? — її голос медовий, але в очах блищить відверта зухвалість. — Чи було занадто банально?

— Гості, можливо, й оцінили. Але я, як власник закладу, ні, — різко відповідаю я, відчуваючи, як злість пробивається крізь залізну завісу самоконтролю. — І навіть не намагайтеся перекладати все на «креативність». Те, що сталося, — це безвідповідальність.

Еля підносить руку до рота, ніби ображена. Вона явно грається зі мною, тестує мої межі, ніби я якась іграшка, а не дорослий чоловік, який не дозволяє себе провокувати.

— О, Ернесте! Як суворо. Ви завжди такий серйозний? Хоч раз усміхалися? Ну, окрім моментів, коли дивитесь, як хтось підписує рахунок на п’ять нулів, — каже вона з напівусмішкою. — Чи можу я припустити, що вам просто не вистачає почуття гумору? Бо, як на мене, цей вечір був просто шедевральним. Можливо, це просто моя ексцентрична ідея мистецтва. Розбите скло, розлитий алкоголь, драматизм моменту… Це все створює атмосферу, — дівчина розводить руками, наче пояснює щось самоочевидне.

Валентин Висоцький злегка прочищає горло, очевидно, щоб зупинити доньку від подальшого виступу, але та навіть не помічає його. Я перевожу погляд на нього, і наші очі зустрічаються. Він виглядає так, ніби готовий провалитися крізь землю. Йому очевидно соромно за поведінку своєї дочки, але він безпорадний.

— Ернесте, — заговорює Висоцький, але ця божевільна продовжує говорити:

— Знаєте, це навіть нагадує мені одну артінсталяцію, яку я бачила в Парижі. Справжній перформанс!

— Артінсталяція? — я вдивляюся в її обличчя, намагаючись зрозуміти, чи вона хоч трохи усвідомлює, що каже. — Тоді, можливо, вам варто було б організувати власну виставку десь далеко від мого ресторану? Наприклад, на безлюдному острові?

В її очах знову спалахує той лукавий вогник. Вона витягує одну ногу вперед, демонструючи свої батальйони з ледь помітним блиском, і відкидається ще більше назад.

Хіба ця дівчина не відчуває себе тут занадто комфортно?

Прокляття! Терпіння. Терпіння. Ще раз терпіння.

— О, як чудово! Ви вже починаєте пропонувати мені варіанти для мого майбутнього мистецького шляху. Ви просто безцінний, Ернестику…

Вона знову витягує свою руку до волосся, ніби це магічний жест, який має заспокоїти її чи, можливо, мене. Але на мене це діє, як червона ганчірка на бика.

— Досить, — кажу я, повільно і холодно, тримаючи себе в руках лише завдяки рокам практики. Мій голос опускається на тон нижче, і я бачу, як дівчина мимоволі затримує подих.