Пролог

Елеонора

Кращим варіантом було б, якби я просто його вбила. Різко, ефективно, без зайвих запитань. Але, на жаль, є дещо, що мене зупиняє — мій статус. Елеонора Висоцька, нащадок роду, який будує бізнес-імперію вже п’ять поколінь. До того ж думаю одноманітний одяг у в’язниці мені б не підійшов…

Але ніхто, абсолютно ніхто, не має права водити мене за носа.

Переді мною велике дзеркало у срібній оправі, яке відбиває кожну деталь. Я прибираю платинове пасмо волосся з обличчя і вдивляюся у своє відображення. Мої пальці мимоволі стискають стільницю. Злегка нахиляю голову, примружую сині очі, оцінюючи себе з боку. У мене вигляд жінки, яка знає, чого хоче. І, повірте, зраджений вигляд — це точно не про мене.

На мені ідеально підігнана сукня від David Koma жовтого кольору. Тканина обтягує талію, нагадуючи, що витонченість не терпить компромісів, а глибоке декольте та розріз на стегні демонструють рівно стільки, скільки потрібно, щоб змусити їх втратити мову. Шовкові жовті рукавиці обіймають мої руки до ліктів, додаючи образу нотку ретро-гламуру. До комплекту додаються босоніжки на високих підборах і білий оксамитовий клатч, у якому є все: помада, телефон і навіть мій план Б на випадок, якщо план А зірветься.

Усе, що я знаю, це що мій «ідеальний» хлопець зараз у залі, сміється, п’є шампанське і, найімовірніше, сидить поруч із тією дівчиною. Її ім’я навіть вимовляти не хочу. Її присутність тут — образа. І сьогодні я з цим покінчу.

Ми приховували наші стосунки, особливо від мого батька. Богдан завжди був майстром слова — уміло підбирав фрази, щоб зачарувати. Він говорив так, що здавалося, ніби небо може впасти, але він підтримає. Але тепер я бачу всю цю картину, мов крізь брудне скло. Він навіть говорив, що хоче дітей від мене… виродок.

Звісно, я дозволила йому повірити, що він мене тримає. Але справжня королева тут тільки Я.

Моя усмішка в дзеркалі набуває хижого вигляду. Я не просто прийшла сюди влаштувати шоу. Я прийшла довести всім — ніхто не може зі мною гратися. Звісно, краще було б, якби цей бенкет пройшов спокійно, але якщо доля хоче драми, то я їй це подарую.

Згадую, як три дні тому випадково відкрила його телефон. Ну, гаразд, не зовсім випадково — він залишив його на столі, а я лише ненароком глянула. І ось, на екрані виринає повідомлення, яке буквально кричало: «Зруйнуй свій вечір, Еля!»

«Не можу дочекатися, котюся! Купила білизну на гроші, які ти прислав мені. Сподіваюся, що тобі сподобається;)».

Серйозно? Я оплачувала наші вечері у дорогих ресторанах, поки цей геній відносин вирішив профінансувати... білизну для когось іншого? Це вже не просто нахабність — це рівень олімпійської дурості. Я сиділа з телефоном у руках, намагаючись вирішити, чи більше злитися, чи сміятися. Бо, по-перше, «котюся»? А по-друге, хто при здоровому глузді таке пише, коли це може побачити його дівчина? Ах так, це ж Богдан.

В цей момент я зрозуміла, що його головна проблема — це навіть не зрада. Це недооцінка мого інтелекту. Ну що ж, любий, за це доведеться платити. І не білизною. Але замість того, щоб влаштовувати сцену прямо тоді, я вирішила дочекатися відповідного моменту.

І ось він — сьогодні.

Глибокий вдих. Ще раз перевіряю свій вигляд. Ідеально. Я виходжу з туалету. Підбори чітко вистукують ритм на мармуровій підлозі коридору, кожен звук наче попередження: «Зустріньтесь зі своєю долею».

Зупиняюся на порозі, даючи собі шанс опинитися в центрі уваги. Кілька пар очей повертаються до мене, і я помічаю, як жіноча частина залу непомітно поправляє свої зачіски, а чоловіки пригладжують краватки.

Хай дивляться. Мені це подобається.

Пісня від Тейлор Свіфт у моїй голові не вгамовується. О, моя дорога Тейлор, ти така права. Я справді була надто доброю. Я дозволила йому повірити, що він рівний мені.