Чудесний дар баби Зої

Чудесний дар баби Зої

Центром Кременця йшла дивна старенька. Вона часто спинялася і заговорювала до перехожих, і вітер розносив навкруги її скрипучий голос, розбавляючи його пилюкою та гуркотом автомобілів. Старенька лузала соняшникове насіння з торбинки, яку тримала в правиці. В тій самій руці вона тримала також великий чорний пакет «Boss».

Біля міського парку відпочинку вона підійшла до хлопців та дівчат, які сиділи на мармурових плитах перед бронзовим пам’ятником Тараса Шевченка. Хлопці пили сік, дівчата ласували морозивом; вони весело розмовляли та сміялись.

- Шо ви робите? Всьо батькам розкажу!

Молодь замовкла та з цікавістю глипала на стареньку, до нижньої губи якої і зморщеного підборіддя прилипли лушпайки соняшникового насіння.

- Бабцю, йшли б ви своєю дорогою, - озвався один із хлопців. Йому подобалася дівчина з їхньої компанії, і він хотів справити на неї враження. Очевидно, він вважав, що наїзд на стару жінку – це вдалий пікаперський хід.

- Всьо батькам скажу! – наостанок проказала рипучим голосом баба Зоя і пішла далі. До вух молоді донеслося її затихаюче бурмотіння.

- А я її пиріжками якось пригостила, - задумливо сказала одна з дівчат. – Ми з подругою йшли додому з інституту, а вона стояла на зупинці біля монастиря. Коли порівнялися з нею, вона попросила в нас грошей. Ми пригостили її пиріжками і дали кілька гривень.

- І що далі? – поцікавився один з хлопців.

- Нічого. Ми пішли на квартиру, а вона залишилася стояти на зупинці.

- Не винОшу жебраків. Від них тхне, як від бродячих собак, - сказала одна з дівчат.

Дівчина, яка розповіла про пиріжки, уважно і пильно поглянула на подругу, наче бачила її вперше, але промовчала.

Була гарна погода. Вулицями гуляв освіжаючий вітер, з ясного неба скочувався за Воловицю сонячний диск. Це був один з тих чудових травневих вечорів, коли за щастя отак посидіти і потеревенити з друзями. Хлопці та дівчата швидко забули про стареньку, і повели розмови про своє.

Вони були щасливі. Їм хотілося жити і кохати. Для них, як і для кожної молодої людини, старість була незрозумілим явищем, незбагненною та хибною помилкою в житті. Старість для них була далекою і недосяжною, як сузір’я Андромеди для космічних кораблів.

Стареньку звали баба Зоя. Вона чимчикувала в монастир на вечірню трапезу. Чомусь так повелося – а чому, баба Зоя й сама не пам’ятала, що лиш вона з усіх монастирських жебраків вечеряла в трапезі для робітників.

Під аркою краєзнавчого музею, метрів за п’ятнадцять до монастиря, сиділи Славко та Пашка-каліка. Пашка-каліка ще не хотів іти додому, а Славко курив стрельнуту сигаретку і теревенив з колегою за життя.

Баба Зоя зупинилася напроти і спитала:

- Де Галка?

Пашка-каліка невизначено хитнув головою:

- Нема.

Баба Зоя закинула до рота чергову порцію зернят і пошкандибала далі. Їй раптом приспічило сходити в туалет. Відразу за аркою, біля потрісканих східців, що вели на другий поверх музею, вона присіла на землю і, не випускаючи з рук торбинку із насінням та целофановий пакет, задерла юбку. Під нею утворилася калюжка.

Якийсь чоловік, що проходив поруч, здивовано витріщився на неї і одразу з огидою відвернувся, прискорюючи крок. Він ступав обережно, остерігаючись в’юнкого потічка, що десь там, позаду, вже струменів слідом за ним.

Баба Зоя підвелася і заправила юбку. Сплюнула лушпиння, закинула нову порцію зернят і поплентала до брами. Оминувши нещодавно відреставровану монастирську криницю, вона побачила дядю Колю, колишнього міліціонера, який після виходу на пенсію підробляв у монастирі охоронцем.

Дядя Коля вийшов з-за трапезної перевальцем і без поспіху, тому що в його руках хлюпалися відра з помиями. В обов’язки охоронців входило не лише пильнування за порядком, а й безліч дрібніших доручень, з якими зверталися до них черниці. Одним з таких доручень була щовечірня прогулянка з помийними відрами від трапезної до корівника.

- Дядя Коля! – загукала баба Зоя здалеку.

Охоронець зупинився і поставив відра на землю, щоб перепочити. Це був ще міцний чолов’яга років п’ятдесяти, з м’ясистим обличчям та пишними вусами. Зверху на плечі він накинув стару куртку, щоб не забруднити чисту сорочку. Він розігнув натруджену спину і, розминаючись, кілька разів махнув руками.

- Добрий вечір, Зоя! – сказав дядя Коля, коли старенька наблизилась. – Вечеряти йдеш?

- Ага. Хресний хід ішов?

- Ішов.

- Ти сьодні діжуриш?

- Я.

- А завтра хто?

- А завтра дядя Ваня.

- А послєзавтра? Дядя Саша?

- Дядя Саша, - терпляче посміхаючись, відповідав охоронець на безглузді запитання старенької. Він давно звик до цих запитань і відповідав на них з усмішкою. Йому іноді здавалося, що баба Зоя зі своїми численними питаннями намагається випитати щось таке, чого сама не знає. Але, не знаючи, як спитати, щоразу ставить одні й ті ж самі беззмістовні питання.