Пролог

ЧОТИРИ ТІНІ

повість

Розділ перший

Березень, пів на четверту

Пензель завис над полотном, і Мартин зрозумів, що далі буде тільки гірше. Він знав це відчуття — коли рука ще хоче додати мазок, але картина вже сказала все, що мала. Батько колись говорив: половина картин гине від того, що їх дописують. Мартин досі тримав це в голові, хоч не бачив батька вже три роки.

Він відклав пензель у банку зі скипидаром. Витер руки об шмат тканини, що лежав на табуреті. Відійшов на три кроки. Сів у старе крісло при вікні — те саме крісло, в якому сидів, коли починав роботу шість тижнів тому.

Картина була невелика, сантиметрів сімдесят на п’ятдесят. На ній — кут його ж майстерні: край столу з банкою, за банкою склянка води, за склянкою вікно. За вікном — березневе гілля, ще голе, з краплями на кінчиках. Світло косо падало з лівого боку, оминало банку, зачіпалося за склянку і лягало на стіл жовтою смугою. На дальньому краю столу, майже за межами полотна, лежала тінь — ніби хтось щойно поклав руку і відвів. Ця тінь далася йому найважче. Він переписував її чотири рази.

Склянка була гарна — вода в ній тримала світло так, як він хотів. Вікно теж — гілля вийшло живе, без декоративності. Але загальне враження вислизало. Він перевів погляд на власний кут столу — справжній, за півтора метра від полотна — і знову на картину. Справжній кут був теплішим. Полотно ловило щось інше — не кімнату, а годину.

Він підвівся, обійшов полотно ззаду. Узяв олівець зі столу, написав унизу рами, дрібно: «Березень, пів на четверту». Потім розписався: «Голь», і внизу рік.

Кава в чашці на підлозі біля крісла давно охолола. Він допив кілька ковтків, поморщився, пішов на кухню. Ополоснув чашку. Подивився у вікно — те саме березневе гілля, але з іншого боку, з виходом у двір. Повернувся до майстерні й постояв ще хвилину на порозі.

* * *

Ірена прийшла близько шостої. У бібліотеці того дня прийняли нову поставку — чотири ящики, які вона сама розписувала за відділами; руки пахли старим папером і картонним клеєм. Вона зайшла в квартиру, поставила сумку на підлогу, повісила пальто, і кілька секунд стояла в передпокої, не рухаючись, — слухала, чи він у майстерні, чи в кухні.

— Ти вдома? — гукнула вона.

— В майстерні.

Вона пішла на кухню, поставила чайник, потім прийшла до нього із чашкою. Стала посередині кімнати. Мартин не дивився на неї — він дивився на її відображення у склі на протилежній стіні, де висіла одна з його старих робіт. У склі було видно, як вона нахилила голову вправо, потім трохи вліво.

— Цікаво, — сказала вона.

— Цікаво — це погано чи добре?

— Цікаво — це цікаво. — Вона підійшла ближче. — Тінь на столі — це що?

— Рука. Тільки без руки.

— А. — Вона постояла ще. — Мені подобається склянка.

— Мені теж.

— Гілля теж.

— Гілля було легке.

Вона кивнула, відпила чаю, пішла на кухню. Він почув, як вона відкрила холодильник, потім закрила, потім відкрила шухляду зі столовими приборами. За п’ять хвилин із кухні долинуло:

— Ти сьогодні їв?

— Бутерброд о третій.

— Я розігрію вчорашнє.

Він ще постояв у майстерні. Сорок дев’ять років, сивина на скронях, плями від фарби на рукаві. Завтра треба буде перемити пензлі. Потім згадав: Єва. Виставка. Він обіцяв.

* * *

Єва Лінд дзвонила йому вже тричі за останній місяць. Перший раз — м’яко, ніби просто так: «Мартине, я збираю групову, якщо матимеш щось — скажи». Другий — наполегливіше: «У мене порожня стіна, я зарезервувала її для тебе, не підводь». Третій — коротко й сухо: «Мартине, мені потрібно знати до п’ятниці».

У п’ятницю він сказав: «Буде». Не знаючи ще, що саме буде. В нього було кілька робіт у запасі, минулорічних, але жодна з них не здавалася йому такою, яку варто виставляти. Він думав, що напише щось за місяць. Вийшло за шість тижнів.

— Повезу Єві в понеділок, — сказав він за вечерею.

Ірена кивнула. Вона рідко питала про Єву, хоч знала її років десять — Єва іноді заходила до них, пила чай, розповідала про галерею й зникала на місяці.

— Довго писав, — сказала вона. Не питанням — констатацією.

— Довго.

— Ти не впевнений у ній?

Він помовчав, перекладаючи виделкою картоплю з одного краю тарілки на інший.

— Не знаю. Вона інша за ті, що я останнім часом робив. Я не розумію, чи це добре, чи ні.

— Інша — в чому?

Він не одразу відповів.

— Не знаю. Тихіша.

Ірена не перепитала й більше не питала. Тієї ночі, коли Мартин уже спав, вона підвелась і пройшла в майстерню. Довго стояла перед полотном з чашкою в руці. Картину вона вже бачила. Дивилась не на неї — на чоловіка, який її намалював, відсутнього в кімнаті. Потім пішла в спальню й лягла, не вмикаючи світла.