1. Моя Клеопатра

1. Моя Клеопатра

Офіціант підходив частіше, ніж від нього вимагалося. То спитати, чи все добре, то запропонувати ще чашечку кави, то просто подивитися на мій столик. Чи то на мене? Я тільки посміхалася та казала «дякую, дуже дякую, все добре, нічого більше не треба». Візьми ж ти скажи, що думаєш! Скажи нарешті «годі до мене чіплятися! Я сама покличу тебе, коли мені буде необхідно!» А натомість, ще одна посмішка…така щира, така мила, що сама б в неї закохалася.

Не знаю, чому ніхто не розуміє, яку силу має посмішка?! Наприклад, ось той чорнявий, через столик від мене. Він сидить із розкішною дівчиною, дивиться їй в очі, щось натхненно розказує. На ньому піджачок на білу футболку. Рукава зібрані у ліктях, аби було видно годинник. На столиках великі фужерчики із морозивом, посипані шоколадом та пляшка, здається, червоного вина. Якщо моя інтуїція та багатолітня практика не підводять, то це перше, на крайній випадок — друге побачення.

Я пильно вивчаю ту пару. Він помічає мій погляд. Кидаю свою класичну посмішку. Просто так, навіть не думаючи. Кожні наступні три хвилини він непомітно для своєї супутниці відводить погляд, аби ще раз мене побачити і ще раз піймати мою посмішку. Був би розумнішим, відчув би її односторонність. Говорять, хто посміхається одним кутком рота, робить те нещиро. Ой, давайте простішими словами: той просто брехун справжній. Хоча я б сказала — маніпулятор.

Маякнути б тій дівчині, що годинник — імітація, а піджачок було придбано на «Шулявці» у міжрядді секендхендовських речей. Нічого не маю проти ні одного, ні другого. Проте, здається, леді бажають презентабельного партнера бачити поруч і вічність ось так смакувати вино із солодощами та отримувати дорогі подарунки. А це… Марна трата часу.

Ще один зирк на мене і я вже не витримую… І що? Знову кидаю милу посмішку. Не вмію я бути стервою. Аж бісить!

Ось мій прогноз: до четвертого, ну максимум, п’ятого побачення. Коли дівчинка зрозуміє, що більш, ніж подвійну порцію морозива у середнього шику ресторані їй не отримати, вона просто розчиниться у повітрі. А через декілька днів я зможу бачити її знову вже з іншим кандидатом на її….та ні, не серце…скоріш — потреби.

Мої піддослідні збираються покинути місце романтичної зустрічі. Проходять повз мій столик. Відчуваю змішаний шлейф парфумів — її та його. Біля моєї чорної кави падає загорнута у чотири рази серветка. Така банальщина. Папірець має аромат одного із парфюмів…скажу чесно, не на мій смак.

В котрий раз підходить офіціант, аби забрати мою вже допиту до самої гущі каву. Прошу принести ще чашечку, але цю не чіпати. Віддаю використані серветки. Серед них валяється «дешевопахнучий-вчетверозгорнений-брудний-зрадницький» папірець. Вже на підносі офіціанта бачу на краєчку цифри 38. Прощавай мій так і нерозпочатий роман.

• Знову на гущі гадаєш?

Клео кинула свою шанелівську сумку на диванчик навпроти. Новий манікюр у тон коричневого шарфу від Луї Вітон. Нарешті я навчилася проговорювати всі ті брендовські назви. Дивлячись на мою подругу, кожен зрозуміє, що вона штучка ще та. Вся в дорогоцінних речах і не абияких — оригіналах! Жодної підробки! Який чоловік із нас двох не вибере її? Ні, не так. Який чоловік із нас двох вибере мене???

Одного разу, коли за місто виїздила, бачила як з лісу куріпки вибігали. Одні такі, чи то сірі, чи то руді були, вже й не пригадаю. Проте деякі  з них були різнобарвні. Пера переливалися на сонячному промінні, наче самоцвіти. Добре пам’ятаю яскравий зелений, вогняний коричневий та темно-синій кольори. Так от, якщо ви побачите за столиком мене з Клео…ну самі розумієте, хто є хто! Мене, мабуть, ніхто і не згадає. І не тому, що не вродлива. Ні! Цим, начебто не обділена. Проте обгортка моя не вражає. І смак є, і почуття стилю та тільки фінанси не дозволяють розкрити мій потенціал на повну.

Доки я віддавалася своїм фантазійним порівняльним характеристикам, Клео замовила каву по-віденські. Ось завжди вона так: якщо бути стильною леді, то в усьому. Завжди замовляє то капучино із ванільним лікером, то каву «Раф», то «Фраппе», то «Гляссе», то ще якісь «стильні» напої з подвоєними приголосними. Що замовляю я?-спитаєте. Ну, я люблю класику. А що такого? Звичайна чорна міцна кава без цукру. Перевірено часом і мною. Напевно знаю, що цей товариш вже точно мене не підведе.

Офіціант приносить нове замовлення: ще одну чашечку моєї чорної класичної та дійсно вражаючу віденську каву з ніжним пінистим капелюшком. Ну то й що? Зате після моєї гуща залишається, з якої я про долю свою дізнатися можу! Напій та розвага — два в одному.

• На роботі затрималася? – дивлюся на Клео, доки вона строїть очі офіціантові, який, до речі, дуже швидко зіскочив з залицянь до мене та перейшов у контрнаступ нової клієнтки.
• Шалена п’ятниця! Озвірілі клієнти. Не знаю, як живою вибралася з того пекла!
• Знову день розпродажів? – знаю, що в такі дати дівчата в чергу ще з ночі встають, аби потрапити до бутіка і вхопити брендовий капелюшок зі знижкою у 80%!
• Доводилося тримати двері, аби не винесли! Зламала два (два!!!!) нігтя, коли виривала у двох чокнутих сукню від Армані. Думала, вони й мене розірвуть надвоє! Довелося йти після роботи до Оксани і робити новий манікюр.
• Звільняєшся? – підколюю Клео, бо знаю, що вона обожнює свою роботу  і причин тому куди більше, ніж хороший заробіток і багатий красунчик бос.
• Здуріла?!! — сміється Клео. – Хто у такому разі тобі стильні речі давати буде і допомагати у пошуках того самого?
• Не думаю, що ще раз піду на таку авантюру! Ні, ну чесно, я тоді ледь не вмерла. Вже думала мене сердечний приступ хопив.

Усього не секунду відлітаю подумки у той день. На мені була червона сукня за «не знаю зі скількома нулями тисяч доларів». Коли мій кавалер спитав, де я працюю, довелося сказати, що у мене власний бізнес, пов’язаний із видавництвом. Це єдине, у чому я розбиралася, якщо вже дійшло до брехні. Читаю я багато, пишу тексти на замовлення у вільний від роботи час, отож це було найвдаліше прикриття.