Розділ 22. Нове життя

Минуло кілька місяців. Після незабутнього літа Антуан із новим натхненням поринув у навчання, завершивши університет із відзнакою. Його архітектурні проєкти, що поєднували історичну глибину з футуристичною сміливістю, стали основою для власного бюро, яке швидко здобуло визнання. Задзеркалля залишило в ньому слід: його ескізи тепер мали відтінок містики, ніби кожен будинок ховав у собі таємницю іншого світу. Софі, розвиваючи свій талант художниці, малювала полотна, що дихали свободою й теплом їхньої спільної історії. Її картини, сповнені яскравих кольорів і тонких ліній, ніби вловлювали відлуння задзеркалля — море, зірки, дзеркала, — але завжди поверталися до людського тепла. Вона підтримувала Антуана, наповнюючи їхні дні сміхом і мріями. Їхнє кохання, загартоване випробуваннями, привело до весілля — свята, де старовинні вулички міста стали свідками їхньої клятви, а музика й танці відбивали радість нового початку.

Життя текло, мов тиха річка — сповнене спогадів, надій і передчуття. Софі, в дев'ятому місяці вагітності, несла всередині себе не лише нове життя, а й нову епоху. Її живіт — мов округле полотно, готове прийняти перший мазок великого художника — долі.

Вони вийшли на набережну, де море шепотіло свої вічні таємниці, а вечір обіймав їх теплом. Зоряне небо тягнулось над ними, як старовинний гобелен, вишитий сріблом — кожна зірка тріпотіла, мов відлуння тих пригод, які назавжди змінили їхню сутність.

Софі, спираючись на Антуана, зупинилася. Вони сіли на пісок. Її погляд злетів угору — до зірок, що нагадали їй зірку Ерцгамми, яка колись відкрила їм двері до іншого світу. Її голос, ніжний, як шелест листя, ледь зворушив повітря:

— Ці зірки — наші мрії, Антуане. Вони сяють, навіть коли ми не бачимо шляху. А наша дитина... буде світлом між двома світами — відголоском нашої минулої боротьби й початком чогось нового.

Антуан обійняв її, відчуваючи, як її серце співає в ритмі хвиль — гармонії, яку раніше не міг осягнути.

— Я боюсь, Софі. Його голос був тихим, майже винуватим. — Я маю на увазі… ми скоро станемо батьками. А я досі не вмію нормально пелюшки вдягати. Тренуюсь на чайнику.

Софі засміялась — по-справжньому, з теплом. — Я бачила. Чайник виглядав цілком задоволеним. Якби міг, подякував би.

Антуан зітхнув і притиснув пальцями перенісся. — Я думав, це буде як в універі. Курс, екзамен — і сертифікат: “Готовий бути татом”. А виявляється…

Він замовк, шукаючи слова. Софі доторкнулась до його руки. — Виявляється, що справжнє приходить без сертифікатів, — сказала вона м’яко. — Дитина народжується не тому, що ми готові. А щоб відкрити в нас те, чого ми ще не знаємо про себе. Та навряд до неї в комплекті буде інструкція.

Її голос був тихим — наче ніч, що не лякає, а ніжно огортає. — Якщо ми чекатимемо впевненості, — життя може пройти повз, як поїзд без зупинок. Бо малюк... він не запитає, чи ми готові. Він просто прийде. Прийде у цей світ — як світло, що не потребує дозволу, щоб засяяти.

Антуан усміхнувся — не впевнено, але щиро. — Тобто ти хочеш сказати, що паніка — це частина Божого задуму?

— Так, це обов’язкова частина, — відповіла Софі. — Разом із безсонними ночами, гормональними бурями та танцями на кухні о третій ранку. Вона теж усміхнулася, ніби пригадала щось своє. — Але водночас буде любов, що зростає щодня. І наш перший диплом із батьківства — вручений одним-єдиним поглядом маленької людини.

Він обійняв її — повільно, вдячно. — Виходить, не бути готовими — це й є правильний шлях?

Софі підморгнула: — Так і є. Ходімо. Закип’ятимо чайник — твого первістка.

Зірки над ними засяяли трохи тепліше. Наче й самі готувались до зустрічі.

— Ти купив шоколад, як я просила? — запитала Софі, не відриваючи погляду. Її голос був спокійний, але з тією нотою, що змушує чоловіка згадати всі свої гріхи.

Антуан завмер, його пальці нервово стиснули край одягу.

— Це… корисно? Для тебе і для... нашого космонавта всередині? — спробував він усміхнутись, але вийшло так собі — як маска, що не приховує тіні сумніву.

Софі повільно повернулася до нього. Її погляд мав силу древньої цариці, що зважує вирок імперії, глибокий, як осінні води.

— На дев’ятому місяці я богиня. Шоколад — мій ритуал.

— Я просто подумав… чай з медом — теж смачно. Менше цукру. І... вуглеводи — це ж… — Антуан замовк, відчуваючи, як слова ковзають, мов пісок крізь пальці.

— Я схожа на кульку, так? — перервала вона, виблискуючи поглядом, що міг розколоти скелю.

Антуан завмер. Не над відповіддю — а над питанням, чи вона взагалі існує. Чи є така, що не призведе до війни? Серце стиснулося, ніби він знову опинився у вирі минулих пригод.

— Може, ти й кулька. Але кулька, яка несе наш всесвіт.

Вона не одразу відповіла. Її дихання змінилося — легке, але глибоке. В очах було щось більше за втому, ніби туга за втраченим "я", що ховається за округлим животом.

— Знаєш, я теж боюся, — зізналася Софі. Її голос став тихішим — як м’яка ковдра. — Не болю, не пологів. А того, що змінюся. Що стану тобі чужою. Що більше не захочеш доторкатися. Що я зникну як жінка — і залишуся тільки мамою.

Він підсів ближче, ніби хотів урятувати. Його рука знайшла її — теплішу за медове вечірнє світло.

— Софі… я дивлюся на тебе — і забуваю дихати, — голос Антуана тремтів. — Ти — жінка, яка дарує нове життя. І водночас має сили ще й любити мене. Це тіло — храм. Твій погляд — мій дім. А ця втомлена усмішка — світло, що веде мене.

Її очі наповнились тишею, у якій народжується істина. Вона стиснула його руку. Повільно, ніби вбираючи всі спогади, що зберігає їхня любов.

— Колись я думала, що любов — це феєрверк, — мовила вона. Її голос був рівним, але з ноткою болю — як тріщина в старовинній вазі. — А тепер знаю: вона — як зубна щітка. Завжди поруч. Це звичка вибирати одне одного щодня. Навіть у халаті. Навіть тоді, коли хочеться плакати, бо болять ноги, а ти розлила какао.