Розділ 18. Сімона — Королева краси

Два дні пролетіли, мов подих вітру, що гойдає хвилі над безоднею. Антуан віддав усе — кожен франк, вистражданий на підробітках за пів року. Заробіток розтанув, як ранковий туман над берегом, залишивши в душі лише гіркуватий осад. Він найняв швидкохідний катер, екіпіровку для дайвінгу й інструкторку — ту, що мала стати їхньою провідною зіркою до Ключа Дракона. Ця втрата гнітила його, наче тінь, що поволі повзе й затьмарює світло. Але Софі, як завжди, розірвала цю пелену. Її голос, ясний, немов кришталевий передзвін, і теплий, як сонце на долонях, розсіяв його сумніви, коли вони крокували до моря:

—  Антуане… Уяви, якщо ми знайдемо його... Уявляєш? Ключ Дракона — наш артефакт. Наша перемога! Ми визволимо царів із задзеркалля, і це стане пригодою, про яку шепотітимуть навіть зірки.

Він глянув на неї. Її очі сміялися — гарячі й живі, немов сонячні зайчики, що граються на воді. І тоді на його обличчі з’явилася усмішка — тиха, майже непомітна, але щира, як промінь, що пробиває хмари.

— Так, Софі, ти права, — прошепотів він, киваючи. — Якщо це станеться, кожен франк окупиться сторицею.

Її світло запалювало його, і хоч кишені спорожніли, серце Антуана наповнилось передчуттям — легким, як морська піна, що танцює на хвилях. Але в глибині душі Софі відчувала тінь тривоги: вчорашня зустріч із колекціонером Джейкобом, що так легко погодився поділитися координатами, здавалася їй надто зручною. «Чому він був такий щедрий?» — думала вона, але стримала підозри, не бажаючи гасити вогонь їхньої мети.

На світанку, коли сонце ще тільки цілувало обрій, вони зібрались у готельному номері на горищі. Обряд перевтілення розколов тишу — спалах світла, сліпучий, мов блискавка, огорнув їх, і, щойно він розсіявся, Енріке прокинувся в тілі Антуана. Юнак-архітектор із м’якими рисами й задумливими очима став його новою оболонкою, але душа царя морів, що колись гуділа в ритмі гармат, палахкотіла мужньою рішучістю. Разом із Софі він рушив до берега, де на них чекав катер — стрімкий, мов стріла, сріблястий, як луска дракона, що виблискує під першим сонцем. А там, у воді, стояла вона — їхня інструкторка Сімона.

Енріке ступив на пісок і завмер, ніби перед ним розкрився храм, зведений богами моря. По пояс у спокійних хвилях стояла жінка, чия краса була громом серед ясного неба, а її сила — мечем, що розтинає шторм. Сімона — королева краси, ніби викувана з античних легенд, де фрески оживають у плоті. Її темне каштанове волосся, розпатлане подихом вітру, спадало до плечей, обрамляючи овальне обличчя, ніби різьблене з мармуру, але живе, пульсуюче. Шкіра, світла, з ніжною засмагою, сяяла, як перлина в променях, а рум’янець на щоках підкреслював вилиці — гострі, мов скелі, що кидають виклик хвилям. Її очі — зелені, з рудуватим кільцем навколо зіниць, що горіло, як факел у безодні, — дивилися вдалину, праворуч від нього, пронизуючи простір і час. Темна підводка зі стрілкою й густі вії обрамляли їх, ніби рами шедевра, що кличе до поклоніння.

Вона була в темному роздільному купальнику, що обіймав її струнке, м’язисте тіло, як луска міфічної сирени, а V-подібний виріз відкривав золотистий ланцюжок на шиї. Сімона стояла півобертом до нього, і коли хвиля ледь торкнулась її стегон, Енріке відчув, як серце Антуана забилось у грудях. У його свідомості, де колись гуділи гармати й крики воїнів, розквітали видіння: арки її брів, схожі на натягнуті луки, прямий ніс та повні рубінові губи.

Він, син коваля, що колись стояв перед Елізабет, царицею його мрій, і підкорював океани заради її погляду, не міг відірвати очей. Але в тілі Антуана — юнака з ніжними рисами й сором’язливим серцем — слова завмерли на язиці.

Його душа кричала про її велич, та вуста мовчали. Лише руки видали його — пальці стиснули ремінь рюкзака, ніби шукаючи опору, а погляд, хоч і ховав подив, ковзав по її постаті з благоговінням архітектора, що вперше побачив собор, зведений не з каменю, а із самої стихії.

Сімона відчула його погляд — той, що юнаки кидали їй, ніби дар до трону королеви, — і обернулась. Її губи ледь вигнулись у тонкій посмішці, що таїла виклик, а голос, низький, як шепіт глибин, і ясний, як дзвін триголосого гонга, розітнув шум моря:

— Що, малий, загубився в моїх хвилях? Дивись, не втони, бо я тебе, звісно, витягну, але за додаткову оплату.

Обличчя Антуана спалахнуло — не від сорому, а від її слів, що влучили, як стріла в серце воїна. Енріке кашлянув, ховаючи збентеження за маскою невимушеності, і промовив:

— Я… просто перевіряв, чи катер на місці. І чи вода не холодна.

Вона розсміялась — коротко, різко, як сплеск хвилі об скелю, але з теплом.

— О, то наш герой боїться замерзнути? Не бійся, я тебе зігрію… своїм сарказмом. Давай, кидай рюкзак на борт, годі стовбичити.

Її слова були гострими, як лезо, але в очах із рудуватим вогнем спалахнула іскра — вона бачила його поклоніння й грала з ним, як кіт із здобиччю. Енріке стримав себе, але легка посмішка вирвалась назовні — її гумор, різкий, як удар меча, будив у ньому спогади про бої, де зброєю були не лише слова. Він кинув рюкзак на катер, але очі раз у раз повертались до неї, дивлячись як вона піднялась на борт — вправно, мов танцівниця стихій, струшуючи краплі води з волосся, що сяяли, наче діаманти в променях.

Софі, що стояла осторонь, насупила брови. Її пальці стиснули ремінець сумки так, ніби вона тримала не тканину, а власне роздратування. «Чому він так на неї дивиться?» — подумала вона, відчуваючи, як у грудях закипає щось гостре. Вона завжди була сонцем, що гріє шлях, але Сімона… Сімона була ураганом, що змушував зупинитися. Чи могла вона, Софі, з її прямими словами й щирим сміхом, зрівнятися з цією королевою морів?

— Антуане, ти що, забув, як катери виглядають? — дівчина спробувала сховати гнів ревнощів за жартом. — Чи це в тебе нова пристрасть — милуватися всім, що рухається?

Енріке відчув її погляд і відвів очі від Сімони, повернувшись до Софі.