Розділ 17. Шлях зірок

Місто обіймало їх теплом вечірніх вогнів, шепотіло голосами перехожих і пахнуло свіжою кавою, поки Софі тягла Вортимера за руку. Її очі сяяли, наче зірки, а напруга попереднього дня в кабінеті розтанула в її дзвінкому сміху. Кинувши погляд через плече, вона гукнула:

— Пішли в L’Esquisse Art Café! Там такий вайб, що ти забудеш про всіх цих залізних драконів і таємничі сторінки. Стейки, кава, а потім — стендап із дядьком. План — вогонь, кажу ж тобі!

Вортимер кивнув. Горло все ще трохи пекло після віскі. Цар криво, але тепло всміхнувся. Він ішов за нею, і з кожним кроком серце озивалося тихим биттям — новим життям, що поверталося непомітно, стираючи відлуння минулих війн. Місто манило, і він, хоч не до кінця розумів її «вайб», відчував, як цей світ кличе його сильніше, ніж меч чи замок.

Перед ними виріс L’Esquisse Art Café — не просто будинок, а диво, що змусило Вортимера завмерти. Фасад гнувся, мов хвиля, цегла танцювала під невидимим вітром, а прорізи в стіні складалися в назву.

— Бачиш? — Софі зупинилася поруч. — Це не просто стіна — це четверта стіна, яку розвалили, щоб ми з тобою були не глядачами, а частиною шоу. Сучасні архітектори замутили тут реальний космос. Як тобі?

Вортимер нахилив голову. Його очі, гострі, як лезо меча, ковзнули по цегляних вигинах. У його світі стіни були фортецями — холодними, непохитними, із запахом вогкості й заліза. А тут…

— Це не стіна, Софі, — промовив він. — Це звір, що дихає свободою. У моїй епосі мури ховали королів і гріхи, а тут вони співають, мов барди перед боєм. Хто ці маги, що змусили камінь танцювати?

Софі розсміялася, її сміх задзвенів, як дзвіночок у сутінках.

— Не маги, бро, а архітектори! Хоча, може, ти й правий — у них є щось від чаклунів. Ходімо всередину, там ще крутіше.

Вони ступили в зал, і Вортимер відчув, як повітря стиснулося — не від страху, а від передчуття дива. Дзеркала на стінах множили світло, ніби кришталеві щити відбивали стріли сонця, а спрямовані промені танцювали, створюючи безмежність. Софі махнула рукою, ніби малюючи в повітрі:

— Клас, правда? Це як театр Ренесансу, тільки без занудства. Дзеркала й світло — чиста магія. Ти ніби на сцені, але без сценарію. Як тобі?

Вортимер завмер. Його погляд ковзнув по відображеннях — сотні Антуанів дивилися на нього, а за ними ховалася тінь воїна, що колись тримав меч.

— Це не зал, а небесний чертог, — видихнув він; його голос тремтів від захвату. — У мої часи ми бачили зірки над полями, а тут вони у дзеркалах, як у колодязі. Це місце — мов вистава, де я не знаю своєї ролі. Чи це дар богів, чи пастка диявола?

Софі підморгнула, її очі спалахнули лукавством.

— Дар, бро, точно дар. Тут кожен — актор, навіть якщо просто п’єш каву. Сідай, замовимо стейк, перекусимо, поки дядько Франсуа не вийшов на сцену.

Вони сіли за стіл, і Вортимер відчув, як ритм міста — шепіт людей, аромат кави, м’яке світло — злився з його серцебиттям. Зірки в цьому дивному чертозі через дзеркала шепотіли про минуле, а Софі — про майбутнє.

Сцена в L’Esquisse Art Café ожила сміхом, що відлунював від дзеркальних стін, ніби хвилі в кришталевому морі. Франсуа щойно завершив свій стендап — його голос, то густий, як кава, то різкий, як удар меча, розтинав зал жартами про місто, котів і абсурдність буття. Глядачі аплодували стоячи, а Вортимер не міг відірвати очей від цього чоловіка — поважного господаря галереї, що раптом став простим, як подорожній біля вогнища. Його сміх ще дзвенів у вухах, коли Франсуа, змахнувши піт із чола, підійшов до них зі склянкою вина.

— Ну що, Антуане, сподобалося? — спитав він, сідаючи з легкою усмішкою, що ховала мудрість за іронією.

Вортимер нахилився вперед, його очі блищали захватом.

— Франсуа, я в шоці, — тремтячим від захвату голосом почав він. — Я бачив вас як пана галереї, де кожен мазок — скарб, а ви вийшли з мікрофоном, як бард із лютнею, і розірвали цей зал! Я читаю про старі часи, уявляю себе там, і там поважні люди не сміялися над собою. Як ви це робите?

Франсуа розсміявся, його сміх був теплим, як вогонь у каміні.

— «Стендап — це спосіб сказати правду, не будучи побитим», — відповів він, крутячи склянку в руках. — Мені подобається стендап, тому що це справжнє. Ніяких спецефектів — просто ти і мікрофон, і ти намагаєшся змусити людей сміятися. А сміх, Антуане, — це єдиний спосіб впоратися з абсурдом життя.

Софі, попиваючи лимонад, пирснула й ледь не розлила його на стіл.

— Ой, дядьку, ти прям як Шекспір, тільки без бороди й нудоти! — вигукнула вона, штовхнувши Вортимера ліктем. — Він ще не розказав, як одного разу кота на виступ притягнув. Кіт поводив себе, як зірка сцени, а зал реготав, ніби це цирк!

Вортимер усміхнувся, але його погляд став задумливим.

— У книжках про старовину, що я люблю, сміх був рідкістю, — промовив він тихо, ніби згадуючи далекі поля через сторінки. — Я уявляю себе там і бачу, що люди жили заради слави, битв. Я думав, що цінність — це перемога, кров на мечі, ім’я в камені, — він знову сховався за цією маскою, щоб Франсуа не запідозрив правди. — Але ваш сміх… він ніби меч, що розтинає темряву без бою. Чому ви, маючи галерею й достаток, шукаєте цього?

Франсуа поставив склянку, його очі спалахнули сумішшю гіркоти й тепла.

— «Багато хто стає художниками з причин, які мало пов’язані з мистецтвом», — сумно й тихо почав він. — Багатії вимагають нового, оригінального, скандального. І я, починаючи від кубізму, розважав цих панів нісенітницями. Що менше вони розуміли, то більше слави й грошей я мав. Тепер я відомий і дуже багатий, але коли залишаюся наодинці з собою, мені бракує сміливості побачити в собі мистецтвознавця у великому значенні слова. Я лише розважальник публіки, який зрозумів свій час. Це гірко й боляче, але це правда…

Вортимер нахилився ближче. Його пальці стиснули край столу, ніби шукаючи опору.

— Але ж ви творите, Франсуа, — заперечив він. — Ваше шоу, ваш сміх — це не просто забава. Я начитався про старі епохи, уявляю себе там, де люди вмирали за Бога й короля, бо думали, що ті вимагають подвигів. А ви кажете, що все це — лише гра?