Розділ 16. Колекціонер

Після ритуалу, що завершився успішним перевтіленням, багряний вихор дзеркала розчинився. Вортимер — чия душа щойно вселилася в тіло Антуана — поринув у хаос сучасного світу.

Місто гуділо навколо них: машини ревіли, немов залізні звірі, екрани мерехтіли холодним світлом, а запах кави пронизував повітря, ніби невидимий провідник, що тягнув їх у хаос буднів.

Антуан завчасно домовився про зустріч із колекціонером у галереї батьків Софі — старовинному особняку, де високі вікна дивилися на світ, мов очі, що бачили століття, а мистецтво шепотіло крізь стіни, живе й невловиме, чекаючи свого часу. Зустріч мала розпочатися об одинадцятій, та Софі, із притаманною їй жвавістю, не поспішала й зупинила Вортимера легким дотиком до плеча.

— Слухай, бро, давай спочатку заскочимо в кафе. Дядько Франсуа чекатиме на нас тільки о дев’ятій — напросився показати тобі, як виглядає сучасне мистецтво. Тож перекусимо по-людськи, а вже потім рушимо до галереї.

Вортимер у тілі Антуана кивнув, і на його обличчі промайнула тінь усмішки — аристократична повага боролася з цікавістю до цього нового світу, що не знав його меча. У грудях ворухнулося щось давнє: стара броня тріщала під вагою її слів — не від ударів сталі, а від правди, що цей світ не потребував його слави, а кликав до іншого.

Вони зайшли в затишне кафе неподалік, де повітря пахнуло свіжими круасанами й терпким еспресо. Сонце лилося крізь вікна, розсипаючи золоті відблиски по дерев’яних столах. Гомін відвідувачів зливався в м’який шум, що нагадував далекий прибій — не той, що кликав до битв, а той, що шепотів про спокій, якого він ніколи не знав.

За сніданком — омлетом із зеленню для Софі та тостом із авокадо для Вортимера — він раптом глянув на неї пильніше. Його очі, гострі, як лезо меча, зупинилися на її руках, що нервово крутили серветку.

— Софі, скажи, чому ти не пішла в мисткині, а заморочилася з архітектурою? — почав він. — Ти ж усе дитинство тусувалася серед картин, малюєш, як богиня, а твої предки тримають цілу галерею. Чому б не робити те, що ти любиш?

Софі відкинулася на спинку стільця, її усмішка стала м’якою, але в кутиках очей затанцювала задумлива тінь.

— Я люблю малювати, — нарешті відповіла вона. — Так, я виросла серед фарб, полотен і цього вічного запаху терпентину — він досі в моїх легенях, як пам’ять про дім. Але предки… вони бачили долю художників: свободу, що межує з бідністю, і славу, що приходить, коли тебе вже немає. То й казали, мовляв, архітектор — це поважно, це реалії. Я не хотіла їх засмучувати, тож дала добро. Але малюю я все одно — крадькома, коли ніхто не бачить, іноді уночі, коли місто спить. Бо вчитися на архітектора — це п’ять років, а бути людиною, що йде за своїм серцем, — це вічно. Мені пофіг, який диплом, головне — не загубити себе.

Вортимер мимоволі стиснув вушко чашки з кавою, ніби та могла стати йому опорою. Який же крихкий цей світ без перемог на полі бою…

— Круто сказано, Софі, — промовив він. — Для мене вибір завжди був простіший: або тримаєш меч у руці, або падаєш у багнюку. Але твої слова — це прямо філософія. Дядько Франсуа теж так думає, чи як?

— Точно, — кивнула Софі, і її очі спалахнули теплом. — Він сам митець у душі, хоч і керує галереєю. Підтримує мене, щоб я вчилася малювати у реальних художників, паралельно з інститутом. Каже, що мистецтво — це не про бабки, а про подих, без якого ти задихаєшся.

Вортимер поставив чашку на стіл, і його погляд загострився, ніби він намагався розгледіти щось за її словами — тінь, що ховалася в її очах.

— А що тебе напружує, Софі? — спитав він тихо, і його голос став низьким, але зберіг молодіжний відголос. — Ти прямо на нервах, я бачу, як ти цю серветку ганяєш. Що таке?

Софі зітхнула і відпустила серветку. Вона глянула у вікно, за яким місто пульсувало у своєму ритмі.

— З самого старту, ще в бібліотеці, а потім в абатстві, мені здавалося, що за нами хтось стежить, — пошепки, ніби боючись, щоб її не почули, зізналася вона. — Я згадала тінь у бібліотеці — швидкий рух за полицями, але тоді я відмахнулася, списавши все на втому. Я мовчала, бо думала, що це мені привиділося. Але що як ми не одні шукаємо Ключ Дракона? Що як люди колекціонера вже на хвості? Навіщо йому щоденник капітана і та сторінка? Може, йому не просто папірці потрібні, а сам Ключ? І чи не обмане він нас, щоб віджати папірець чи вивідати інфу?

Вортимер усміхнувся — тонкою, впевненою усмішкою, що просвітила риси Антуана, як сонце крізь хмари.

— Не парся, Софі, — заспокійливо відповів він. — Я — кращий дипломат усіх часів, реально. Що б там не чекало — підстава чи правда, — я зможу витягти, що нам треба. Дядько Франсуа покаже мені галерею о дев’ятій, а до одинадцятої все буде добре. Довіряй мені. Ти моя найкраща подруга за всі часи, — він лукаво примружився, поглянувши на Софі, — а в мене їх було чимало, повір мені.

— Ти що, підкочуєш до мене? — повеселішала Софі. — Ти хоч і в тілі мого хлопця, але не забувайся.

— Та ні, нічого такого я не мав на увазі. Тільки друзі, — відповів злегка збентежений Вортимер, і його щоки ледь порожевіли.

Вони допили каву, і Софі повела його до галереї. Вийшовши з кафе, місто обняло їх своїм гудінням, ніби запрошуючи в танець, де кожен крок наближав до нового випробування. Галерея височіла перед ними — білі стіни виростали серед міського шуму, мов острів спокою, а дядько Франсуа чекав біля входу. Чоловік із сивиною на скронях і очима, що ховали більше, ніж він готовий був озвучити, постукував пальцями по зап’ястю, ніби відбиваючи ритм невидимого полотна.

— Вітаю, Антуане, — промовив Франсуа, потискаючи руку Вортимеру, не підозрюючи, хто стоїть перед ним. — Софі казала, ти цікавишся мистецтвом. Ходімо, я покажу тобі нашу скарбницю.

Вони увійшли до просторої зали, де сучасні картини виблискували яскравими фарбами, а скульптури з металу й скла кидали химерні тіні на підлогу. Вортимер зупинився перед абстрактним полотном — сплетінням червоних і синіх ліній, що нагадувало бурю, скуту рамою.