Розділ 15. Танець епох

Місто гуділо навколо них, коли вони виринули з темного нутра 3D-кінотеатру — велетенського звіра з бетону й скла, що втягував тисячі душ у свої бездонні артерії. Повітря дихало асфальтом, пилом і бензином, холодним подихом нового світу, який проникав у легені й будив щось давно приспане — відгомін битв, що тліли в кістках. Небо тонуло в сяйві хмарочосів, які височіли, мов вартові бездушного часу, а зірки — далекі, чисті — здавалися лише відлунням, загубленим у штучному блиску. Леонід зупинився посеред тротуару; його очі горіли чистим, майже дитячим захватом. Він повернув голову до Софі, і його голос, низький, як морський прибій, затремтів від бурі, що рвалася на волю.

— Софі, я бачив диво! — промовив він, і кожне слово було важким, мов камінь, що падає у безодню. — Мечі зі світла розтинали темряву, наче блискавка, яка знищила храм у день мого народження.

Він зітхнув, ніби сам не вірив власним словам.

— А ці їхні кораблі… — продовжив Леонід. — Вони літали між зірок? Між зірок, Софі! Швидше, ніж мчали мої коні пустелею, розриваючи тишу криками воїнів. І від побаченого я не знав, чи мені радіти, чи боятися.

Його очі звузилися від спогадів:

— І вибухи… Коли небо розривалося, я на мить відчув те саме відлуння битв, що носив у собі все життя. Ті бої, де стояв по коліна в крові, де вітер ніс попіл моїх перемог… Але потім… — погляд Леоніда змінився.

Софі відступила на крок. Її очі блищали страхом і захопленням водночас. Слова Леоніда перетворювалися на полум’я, що огортало його постать, — і в ньому було щось більше, ніж спогади: пророцтво народжувалося просто зараз, серед гулу міста й сяйва хмарочосів.

— Ця космічна одисея нагадала мені море, — промовив він тихо. — Колись воно кликало мене: чисте, безкрає, як мрія хлопчика, що будував кораблі у своїй уяві. Та з часом, коли я подорослішав, море стало червоним від крові. І, дивлячись на екран, я знову почув стогони тих, кого не зміг врятувати.

Леонід відчував, як сучасний світ розкриває перед ним нові горизонти, але старі рани й перемоги залишалися в серці. І навіть тривимірні образи кіно не змогли стерти відлуння минулого.

— Але ваш світ… Ваша тиша — гучніша за мої перемоги. Хіба не в цьому справжня велич?

Софі стояла поруч, крутячи в руках паперовий стаканчик із колою, і її усмішка, гостра, але м’яка, мов промінь, що пробивається крізь сутінки, розітнула холодне повітря. Вона ступила ближче, і вітер розпатлав її волосся, кинувши темні пасма на обличчя — юне, але вже позначене тінню тривоги, що осіла в її серці.

— Слухай, красунчику, ти реально в шоці від «Зоряних війн», так?! — сказала вона й розсміялася. — Ці світові мечі — це не ваші старі брякалки, а їхні кораблі — люті звірі, що шниряють між зірками й рвуть одне одного на шматки! Я в дитинстві теж була у захваті. Коли «Зірка Смерті» вибухнула… все злетіло, я також була в шоці, всесвіт зламався, і ти не знаєш, чи дихати, чи кричати!

Вона видихнула, засміялась очима й легенько штовхнула Леоніда в плече.
— Ех, олдскул під’їхав…

Вони рушили далі, і на перехресті, де вулички були наповнені теплом вечірніх ліхтарів, до них долинув аромат свіжої випічки та кави з маленької кав’ярні на розі. Софі зупинилася, підняла брови й підморгнула:
— Хочеш щось з’їсти?

Леонід похитав головою:
— Ні, дякую. Мені вистачило попереднього разу…

— Добре, що ми нормально закинулись у ресторані перед сеансом, — сміялася Софі, — інакше довелося б хрустіти попкорном, як ті додіки в залі! Вейдер дихає, момент напруги, мурашки по шкірі — а вони такі: шурх-шурх, наче миші під ліжком! Заруїнили увесь вайб!!

Леонід кивнув, і його губи скривила легка усмішка — тінь радості, що пробилася крізь сувору маску обличчя. Він вдихнув повітря — холодне й різке — і його пальці стиснули край одягу, шукаючи опори в цьому новому світі, що гудів навколо, мов живий організм.

— В моїй епосі їжа здобувалася тяжкою працею, — тихо промовив він, і його голос став м’якшим, ніби вітер, що затихнув перед бурею. — Хтось тяжко працював заради неї, багато годин витрачав на те, щоб приготувати її, чи взагалі вирушав на полювання. А тут я ступив у ваш супермаркет — полиці гудять достатком, немов вас щедро обдарували боги. І все ж… — він замовк, і його очі потемніли. — Ви не стали щасливішими, Софі. Чому достаток не гасить тугу в ваших очах? Я мріяв про славу, що житиме в піснях, а знайшов лише кістки й ненависть. Море кликало мене до пригод, а стало могилою моїх воїнів. Чому ви шукаєте сенс там, де я бачив лише тіні?

Його слова зависли між ними. Софі не була готова до такого запитання — воно розітнуло її думки, і на мить між ними виникла тиша, густіша за вечірнє повітря.

Софі зітхнула, і папір у її руках тріснув — тихий звук, що розітнув мовчання між ними. Вона кинула стаканчик у смітник, і він упав із глухим стуком, зникнувши в темряві металу. Її голос став задумливим, як шепіт вітру в щілинах старої рами, але в ньому бриніла крихта невисловленого смутку.

— Бо ми боїмося тих тіней, бро… — відповіла вона тихо, і її очі на мить затуманилися, ніби вона зазирнула в щось глибше, ніж могла сказати. — Ти бачив у них кров і смерть, а ми… ми відчуваємо порожнечу, коли зупиняємося. 

— Знаєш… — вона провела долонею по волоссю, відкидаючи пасмо назад. — У нас усе… простіше й складніше водночас. Ще той левел. Їжа — купи. Одяг — купи. Дім — купи або мрій про нього до кінця життя. Усе є, усе близько, усе вже ніби не подвиг. Але от чомусь… — вона замовкла, шукаючи слова, яких не вчили ні школи, ні фільми.

— Ми теж воюємо, Леоніде. Просто… не мечами, — вона гірко всміхнулася. — І не за славу, яку оспівують барди. А за те, щоб не вигоріти до нуля... Щоб вранці мати сили піднятися з ліжка. За те, щоб не втратити себе у блиску вітрин і не розчинитися у нескінченних шопінгах. За те, щоб не відчути себе NPC у власній історії. Хоч іноді — бодай на мить — відчувати, що ти живий, а не просто функція в системі, яка хоче, абе ти купував, купував, купував...