Розділ 12. Abbaye de l’Écho Céleste (Абатство Небесного Відлуння)

Ранок прокинувся з шепотом туману, що обвивав місто, наче старовинна легенда. Перші промені сонця пробивалися крізь молочну пелену, золотячи черепичні дахи й вологу бруківку. На горищі готелю повітря дихало прохолодою, дубові балки досі зберігали свій запах, до якого додався аромат воску від свічок, розставлених Софі напередодні ввечері. Антуан і Софі стояли перед дзеркалом. Його холодна гладь тремтіла, ніби відчуваючи наближення долі.

Брошка Люция лежала на столі — рубін у її серці пульсував, мов живе око, що бачило таємниці століть. За склом чекали царі: Вортимер, Леонід, Дайя та Енріке. Їхні погляди палали нетерпінням і тривогою.

— Готовий?! — Софі глянула на Антуана. Її голос здригнувся, але очі дивилися пильно, ніби вона відраховувала секунди до неминучого — бажаного чи страшного. Телефон із фотографіями сторінок Сен-Жермена вона стискала так, ніби це був її талісман у вихорі божевілля. Антуан кивнув і судомно зімкнув брошку в пальцях.

— Якщо все піде за планом, Дайя вийде, а я пірну в задзеркалля, — сказав він, намагаючись звучати твердо. — Двадцять чотири години — і назад.

Вортимер гмикнув, склавши руки на широких грудях.

— Без косяків, Антуане! — попрохав він. — Не згуби там Дайю, бро.

Дайя мовчки кивнув. Його холодні очі блиснули сталлю. Він був готовий.

Софі розклала на столі ритуальні речі: чорний оксамитовий рушник, кілька свічок із крамниці на розі та старий стилет із потертим руків’ям. Антуан відкопав його серед мотлоху на горищі, розгрібаючи пил століть перед тим, як там оселитися. Вона розставила й підпалила свічки довкола дзеркала. Їхні вогники затанцювали в сутінках, відкидаючи тіні, що гойдалися, мов примари на вітрі. Антуан став перед склом, тримаючи брошку, наче жрець перед вівтарем.

— Lux fracta, via versa[1]! — почав він. Його голос загудів, пробуджуючи щось древнє в стінах. — Sanguis et lumen aperiant portam[2].

Полум’я свічок здригнулося. Світло заколихалося, ніби від невидимого подиху. Повітря завібрувало, стискаючи груди, мов залізні кайдани. Дзеркало потемніло — його гладь перетворилася на безодню. Софі затамувала подих. Її ноги похитнулися, але вона вчепилася в край столу, шепочучи про себе: «Тільки б усе вийшло». Антуан підніс стилет до долоні й різко чиркнув. Кров потекла повільно — гаряча, густа, червона нитка розквітла на шкірі. Крапля впала на рубін брошки Люция. У ту мить рубін спалахнув сліпучим світлом — багряним, як пролиті сутінки. Сяйво залило кімнату. Дзеркало загуділо, і серед цього гулу пролунав шепіт — низький, гортанний, немов голос із глибини віків кликав когось. Антуан здригнувся, але рубін уже поглинув його кров. Світло затьмарило все.

Усі мимоволі замружились. Дзеркало видало пронизливий звук — грім прокотився, наче в надрах землі. Скло не тріснуло, але вібрація відлунювала в кістках. Коли сяйво згаснуло, Антуан лежав на підлозі. Його тіло безвільно простягнулося на старих дошках, що поскрипували від часу. Софі кинулася до нього, але застигла: у дзеркалі проступило відображення Антуана — живого, із широко розплющеними очима, що дивилися на неї з глибини. Вона глянула на непритомне тіло й обережно штовхнула його ногою, ніби перевіряючи.

— Дайя, це ти?! — у її голосі вчувалося хвилювання.

Тіло Антуана ворухнулося. Очі розплющилися, але рухи були незграбними, як у ляльки на нитках. Він спробував піднятися, хапаючись за стіл, але ноги тремтіли, ніби він заново вчився ходити.

— Так, — прохрипів він голосом Антуана, але з різкою, чужою інтонацією Дайї. — Як почуваюся? Добре… мабуть.

Він встав, похитуючись, і насупився, оглядаючи себе з ніг до голови.

— Ти що, взагалі ніяк себе не навантажуєш?! — буркнув він, розтираючи плече. — У мої часи з таким тільцем ти б і тижня не протягнув на полі бою. Що ти їси? Пергамент?

Софі обурено пирхнула.

— Скажи спасибі, що хоч таке маєш! — різко відрізала вона. — Бо в тебе взагалі ніякого. У нас тут не мечем махають, а відео у TikTok знімають — звикай до нового геройства.

Вортимер у дзеркалі гучно розреготався, ляснувши себе по коліну.

— Ха, ну дає мала! — вигукнув він. — Дайя, не жени коней, бери що є —  і рухай далі!

— Годі базікати! — холодно кинув Леонід, насупившись. — Часу обмаль. Двадцять чотири години. Зберімося.

Енріке кивнув.

— Усе, що ми знаємо про монастир із Ключем Дракона — це те, що він стоїть на пагорбі між двома річками за сорок п’ять кілометрів на північний схід від міста! — сказав він. — Треба рухати.

Середньовічне містечко зустріло подорожніх ближче до полудня. Сонце розтопило туман, оголивши вузькі вулички, що звивалися між старовинними будинками, мов нитки часу. План вулиць геометрично нагадував римський військовий табір.

Готичні шпилі собору пронизували небо, їхні вітражі спалахували багрянцем і золотом. Повітря пахнуло теплим хлібом з пекарень, у яких круасани пекли за рецептами, старшими за саме місто. Ліцей у монастирі Святого Вікентія стояв мовчазним вартовим — його стіни, обплетені плющем, шепотіли про минуле. Абатство Анни — Abbaye de l’Écho Céleste[3] — височіло неподалік. Величне й мовчазне, воно оточувало себе садом троянд, що тяглися до неба, і дубами, чиї гілки пам’ятали голоси королів.

Софі й Дайя дісталися абатства, але спершу розгубилися. Не було ясно, де знаходиться вхід, і з чого взагалі варто починати. Дайя тримав кулон Анни — його лілія виблискувала на сонці. Раптом перехожий — чоловік у легкому літньому костюмі та відкритих туфлях, що йшов вулицею без поспіху, ніби прогулянка була його єдиною справою, — зупинився й примружив очі.

— То ви, мабуть, до абатства прямуєте, еге ж? — прохрипів він, кивнувши на кулон.

— Чого це ви так вирішили? — здивувалася Софі.

— По лілії, — відказав він, усміхнувшись крізь щербаті зуби. — Вона тут не чужа. Ідіть он туди, за дубами, не заблукаєте.

Незабаром перед ними виросла арка абатства — величезна, із вирізьбленою лілією, що повторювала візерунок кулона. Софі хмикнула.