Розділ 11. Зірка Ерцгамми

Непомітно закінчилася весна, і літо розкинуло над містом свої теплі обійми. Антуан і Софі здали літню сесію — іспити, що здавалися нескінченними, нарешті залишились позаду. Тепер у них з’явився час для розгадки таємниці, яка не давала їм спокою: як визволити царів із задзеркалля.

Після першої зустрічи Софі з Вортимером, Леонідом, Дайєю та Енріке їхні зустрічі стали регулярними. У тьмяній кімнаті на горищі вони годинами дискутували про філософію, мистецтво й політику. Софі приносила свій скетчбук, показуючи замальовки вулиць, людей і навіть Антуана — його задумливе обличчя, схоплене олівцем у мить, коли він не помічав її погляду. Царі бурхливо реагували: то хвалили її штрихи, то сперечалися, чи гарний малюнок. Інколи суперечки заходили задалеко — Софі гнівно заявляла, що більше не покаже їм жодного аркуша, але швидко остигала. Насправді ж критикували вони не її роботи, а світ, який так змінився від часів їхньої пам’яті. Одні зміни — як джинси чи музика — викликали у них захват, інші — як шумні машини чи пластикові пляшки — щире здивування.

Одного теплого літнього вечора, коли сонце ховалося за обрієм, заливаючи кімнату багряним світлом, Антуан та Софі черговий раз піднялись на горище та викликали царів. Повітря пахнуло пилом і цвітом каштанів за вікном, а дзеркало ритмічно вібрувало. Софі, тримаючи скетчбук під пахвою, рішуче обвела всіх поглядом.

— Слухайте, хлопці! — твердо почала вона, злегка посміхаючись. — Ми тут тріпаємося про всяке, а пошуки наші на нулі. Треба замутити план дій, реально. У нас же повний безлад. На чому ми фокусуємося? Що відкидаємо? Ми з Антуаном відмазувалися сесією, але тепер канікули, і я хочу, щоб ми врубили турборежим.

Антуан кивнув, його пальці нервово стиснули край столу.

— Софі права! — тихо, але рішуче додав він. — Ми з нею технарі, любимо, коли все розкладено по поличках. Та годі вже блукати в темряві. Давайте влаштуємо мозковий штурм і нарешті складемо план.

Софі всміхнулася, її очі блиснули ентузіазмом.

— Коротше, — продовжила Софі, — давайте, наприклад, вже зганяємо за тим ключем Дракона в монастир. У нас же все на руках: локація, де скринька, кулон, який монахам показати. Вони чекнуть, що він не фейковий, і віддадуть ключ. Чого ми тягнемо кота за хвіст?

Слова Софі впали в тишу, мов камінь у воду, і раптом кімната вибухнула обуренням.

— Та що я чую?! — Вортимер грюкнув кулаком по невидимій поверхні дзеркала. — Ви знали, де ключ, і мовчали? Я б тих монахів притиснув до стіни — і ключ був би наш без жодних кулонів!

— Це зрада, Антуане, — Леонід склав руки на грудях і кинув пронизливий погляд на хлопця. — Ти приховав правду, а план без довіри — ніщо.

Дайя певний час стояв мовчки, але його пальці судомно стиснули край плаща, ніби стримуючи бурю всередині. Коли він нарешті заговорив, голос різав, як лезо:

— Ми тут сидимо століттями, а ви граєтеся в хованки. Чому ти мовчав?

Енріке кинув на Антуана погляд, сповнений блискавок:

— Ти водив нас за носа. А я не з тих, хто прощає.

— Ой! — Софі підняла руки, її щоки спалахнули від ніяковості. — Я думала, ви всі в темі! Ми просто намагалися зібрати якомога більше інфи, правда ж, Антуане?

Антуан відчув, як жар заливає його обличчя. Він ступив уперед.

— Так, звісно. Я знав про ключ, — зізнався він, опустивши очі. — Але я боюся йти за ним. Ключ — це не просто річ. Він сповнений небезпечної сили, що спотворює розум владою. Мадам Анна попереджала мене: мало хто здатен встояти перед його впливом. Я не впевнений, чи зможу опиратися його силі. Чи не піддамся темряві, що він пробуджує. До того ж Люций, Анна та книги з бібліотеки натякають, що ключ — хранитель завіту. І він не розриває портали між світами, а лише підсилює бажання того, хто його тримає. А ці бажання можуть знищити. Анна сховала його в монастирі, аби він більше не завдавав лиха. Монахи передають цю таємницю з покоління в покоління й віддадуть скриньку лише тому, хто покаже медальйон.

Він витягнув кулон із кишені, його метал блиснув у світлі. — Але встояти перед ключем може лише той, чия душа чиста. А я… я не знаю, чи моя така. Мене охоплює тривога щоразу, коли думаю про це. Що як я не той, ким себе вважаю? — Антуан стиснув кулон сильніше, відчуваючи, як його холод пронизує шкіру, і додав тихо: — Може я боюся не ключа, а себе — того, ким можу стати?

Запала важка й густа тиша. Софі нервово озирнулась та хихикнула, намагаючись розрядити напругу.

— Ну, якщо Антуан стане тираном із ключем, я просто замалюю його в скетчбуці — такий собі дракончик із короною, — сказала вона, і її жартівливий тон змусив усіх видихнути. Та вже за мить голос Софі став тихшим, серйознішим, і вона глянула на Антуана з теплом у очах. — Серйозно, Антуане, я не хочу, щоб ти так заганявся. Ти для нас усіх як маяк, о’кей? Врубаєшся? Ну типу — світло надії.

Вортимер гучно розреготався.

— Круто ти валиш, мала! — вигукнув він. Сучасний сленг чомусь страх як подобався йому. — З таким настроєм ми точно вигребемось, без базару!

Леонід ледь помітно всміхнувся, а Енріке тихо хмикнув. Софі всміхнулася у відповідь, але її погляд став задумливим.

— Слухайте, а пам’ятаєте, старець тріпався про двадцять чотири години? — запитала вона, переводячи очі на царів. — Може, якщо розчехлити, як це працює, ви зможете зайти в наш світ на своїх двох?

— Влучна думка! — кинув Дайя. — Якщо хтось із нас вибереться хоча б на добу, то забере ключ із монастиря. Так Антуану не доведеться ризикувати.

— Оце план! — вигукнув Вортимер, його очі загорілися. — Антуан уже був у задзеркаллі й повернувся. Може, ми теж так зможемо? Він зайде сюди, а хтось із нас — у його шкуру.

Антуан насупився, але кивнув.

— Технічно це можливо, — сказав він. — Але як це здійснити?

Софі раптом ляснула себе по лобі.

— Та, блін, брошка Люция ж! — вигукнула вона. — Кулон Анни — це пропуск до ключа, а брошка? Люций не просто так кинув її Антуану через віки — вона точно щось мутить!