Розділ 9. Тіні минулого на заході сонця

Весняний вечір огорнув місто м’яким світлом заходу сонця, розливаючи по бруківці золотаві відблиски, що тремтіли, мов відлуння згасаючого дня. Антуан усе ще перебирав у голові слова Люция й гнівні вигуки царів і ніяк не міг зібрати думки докупи. Якось все це не вкладалося в одну струнку картину… Хлопець махнув рукою і вирішив прогулятися парком неподалік готелю, сподіваючись, що тиша й солодкуватий аромат квітучих каштанів розплутають клубок його сумнівів.

Довгі тіні дерев простягалися вздовж доріжки, наче руки минулого, що тягнулись до нього, в листі шурхотливо й мелодично шепотів легкий вітерець. Ключ дракона, монастир, задзеркалля — ці слова гуділи в голові, мов дзвін, що ніяк не затихав. Антуан йшов повільно, впхнувши руки до кишень, коли раптом угледів знайому постать біля старого фонтану.

Мадам Анна стояла там, нерухома й задумлива, дивлячись на воду, де останні промені сонця розчинялися, ніби краплі розплавленого золота. Її золотисто-руді локони палахкотіли в цьому світлі, наче вплетені в тканину вечора, а в очах — глибоких, мудрих, немов колодязі століть — мерехтіла тиха печаль. Антуан підійшов ближче, і хрускіт гравію під його ногами змусив жінку озирнутися. Її обличчя осяяла тепла, майже материнська усмішка.

— Антуане, ти тут? — радісно спитала вона. — Не очікувала побачити тебе в цьому куточку. Любиш заходи сонця?

Антуан кивнув, зупинився поруч і кинув погляд на фонтан.

— Так, вони заспокоюють, — відповів він і зітхнув. — Після останніх днів мені треба було багато подумати. Про Люция, про царів, про ключ. А ви що тут робите?

Мадам Анна всміхнулася.

— Я часто приходжу сюди на заході, — сказала вона, злегка торкаючись потрісканого краю фонтану. — Це місце шепоче мені про минуле… про кращі дні. — Вона помовчала, а потім глянула на нього уважніше. — Ти виглядаєш стурбованим, Антуане. Що тебе гризе?

Антуан зітхнув глибше, намагаючись підібрати слова, але гнів першим вирвався назовні:

— Царі! — почав він, дивлячись кудись удалину, де небо вже фарбувалося багрянцем. — Вони вибухнули, коли дізналися, що Люций живий. Вортимер готовий був рознести дзеркало вщент, Леонід назвав його зрадником, Дайя був холодний, як завжди, а Енріко… він просто сумує, і це рве мені серце. Я обіцяв знайти ключ, але тепер не впевнений, чи це правильний шлях. А що як я женуся за примарою, мадам Анно?

Жінка задумливо подивилася на воду, на якій, мов живі іскри, танцювали відблиски сонця.

— Примари… — тихо повторила вона, і її голос став схожим на шепіт вітру. — Інколи вони ближче, ніж нам здається, — Анна повернулася до нього, її очі м’яко блиснули. — Знаєш, Антуане, я теж колись шукала ключ. Не дракона, не влади, а чогось іншого. Хочеш почути мою історію?

— Звісно, мадам Анно! — відповів Антуан, не приховуючи цікавості. — Ви згадували свою прародительку, королеву Анну… Це ж не просто легенда, правда?

Її усмішка стала сумною, але теплою, і вона повільно кивнула.

— Ні, не легенда, — серйозно мовила вона. — Це я, Антуане. Королева Анна і мадам Анна — одна людина. Багато століть тому я була тією дівчиною, що покинула рідне місто заради корони Генріха. Я любила його, але моє серце по-справжньому ожило, коли я зустріла Ренуара. Я уклала завіт — не заради влади, як твої царі, а заради любові. Справжньої, чистої любові.

Антуан завмер, його очі розширилися, а подих перехопило від подиву.

— Завіт?! — запитав він тихо. — Як у царів? Із Люциєм?

— Так, із Люциєм, — підтвердила вона, і її погляд затуманився, ніби вона пірнула в глибину минулого. — Він прийшов до мене, коли я лишилася сама після смерті Генріха. Приніс карту до Острова Синього Місяця, розповів про старця, про завіт. Я загадала любов — і отримала її. Ренуар викрав мене з лісу, ми одружилися в тій маленькій церкві, про яку так любить базікати портьє. Роки з ним були найкращими в моєму житті. Але за все доводиться платити, Антуане. Моя ціна — вічність. Я не померла, як усі. Я залишилася, щоб допомагати таким, як ти, знайти своє кохання.

Антуан стояв, приголомшений, дивлячись на неї так, ніби бачив уперше..

— То ви не були в задзеркаллі? — запитав він, намагаючись зібрати думки докупи.

— Ні, мій шлях був інший, — відповіла вона і відвела погляд до горизонту, де небо повільно темніло. — Я не потрапила в дзеркало, але воно стало частиною моєї долі. Я бачила, як царі увійшли туди: Леонід за владою, Вортимер за славою, Дайя за помстою, Енріко за чужим серцем. Вони зрозуміли марність своїх бажань, але не знайшли виходу. А ти… ти їхня надія, Антуане.

Хлопець опустив голову. Тягар відповідальності певною мірою був нестерпним.

— Але як мені допомогти їм? Чи потрібно мені шукати ключ? А якщо він не в монастирі, то де? — його голос затремтів від утоми й сумніву. — Я втомився шукати, Анно. Може, я дивлюся не туди?

Анна, намагаючись підтримати, поклала долоню йому на плече. Її дотик був легким та теплим.

— Можливо, ти правий, — сказала вона тихо. — Завіт — не просто угода. Це урок. Я хотіла любові, отримала її та зрозуміла, що вона є лише в моєму серці. Царі шукали величі зовні, але вона була всередині них. Ключ, Антуане, може бути не річчю, а осяянням. Що, як їм треба не вибратися, а прийняти?

— Прийняти? — хлопець насупив брови, вловлюючи її думку. — Ви маєте на увазі, що вони повинні простити себе? Люция? Свої помилки?

— Саме так, — кивнула вона. — Леонід мусить відпустити владу, Вортимер — жагу визнання, Дайя — помсту, Енріко — ілюзію чужої любові. Я вийшла зі свого завіту, коли зрозуміла, що люблю Ренуара не за те, ким він був для світу, а за те, ким я ставала поруч із ним. — Вона зробила паузу, її голос став глибшим, ніби шепіт із глибини душі. — Справжня любов — це не кайдани, Антуане. Це свобода. Я любила Ренуара не за його подвиги чи звитяги, а за те, як він ділив зі мною радість, натхнення, жагу до життя. Поруч із ним я могла бути собою — не королевою, не тінню Генріха, а просто Анною, що сміється під дощем чи збирає квіти на полях. Любов — це коли ти твориш не заради когось, а заради себе, бо твоя душа співає від цього.