Розділ 8. Відлуння задзеркалля

Антуан повернувся на горище пізно ввечері. Весняний вітер крізь напіввідчинене вікно, прохолодний і насичений озоном після дощу, непомітно торкався старої люстри. Вона злегка гойдалася, і кожен рух народжував тіні, що танцювали на стінах, мов привиди забутих душ, які терпляче чекали своєї миті, коли хтось нарешті дозволить їм заговорити.

Хлопець підійшов до дзеркала. Його подих затуманив скло, а відображення здригнулося, наче живе. З глибини задзеркалля повільно проступили чотири знайомі постаті — примарні, але пронизані енергією, що не згасла за тисячу років. Леонід стояв попереду, склавши руки на грудях, Вортимер, геть напружений, сперся на невидиму стіну, Дайя дивився холодно й пильно, мов яструб, а Енріке, як завжди, м’яко посміхався, намагаючись приховати тривогу.

Антуан глибоко вдихнув, відчуваючи, як повітря тремтить через їхню присутність, і заговорив:

— Я знайшов його. Люция. Він живий, тут, у моєму часі. Я розмовляв із ним сьогодні на терасі готелю мадам Анни.

Дзеркало здригнулося, ніби від удару невидимого дзвону. Чотири царі завмерли, їхні погляди вп’ялися в Антуана. В кімнаті запала тиша — густа, важка, яку порушував лише далекий шепіт вітру та глухий стукіт серця, що прагнуло вирватися з грудей і втекти.

Леонід ступив ближче до скла.

— Люций… живий?! — він стиснув кулаки так, що кісточки побіліли. — Ти дивився в його мертві очі, Антуане? Той самий змій, що продав нам карти й залишив мене біля вогнища на смерть? Я бачив його тінь на піску, відчував його сміх, його тріумф, коли задзвеніли монети, впавши біля мене, а він ішов геть. Він знав, що на нас чекає, знав усе! — Що він сказав? Говори все, не приховуй від нас правди!

Антуан витримав його погляд, хоч серце і закалатало в грудях від страху.

— Але ж він назвав себе посередником, не лиходієм, — відповів він тихо, але твердо. — Сказав, що дав вам вибір, а завіт — не його рук справа. Згадав старця й острів, але стверджує, що не знає, де ключ. Тільки натякнув на монастир, збудований королевою Анною.

Леонід гірко всміхнувся, його очі спалахнули болем і недовірою.

— Посередник… — він сплюнув це слово, наче отруту. — Спритний, хитрий лис, що ховає пазурі під плащем! Він знав, куди нас веде, знав про старця й його прокляту гру. Саме я стояв біля того вогнища, Антуане, коли мерці воїнів прийшли за мною, а він зник — зник у темряві. Він частина цього прокляття, навіть якщо його язик солодший за мед. — Леонід помовчав, а потім додав тихіше, ніби до себе: — Але якщо він указав на монастир… може, там справді наш порятунок?

— Люций живий?! — Вортимер відштовхнувся від уявної стіни, вдарив кулаком по невидимій межі й відображення здригнулися, ніби скло могло тріснути. — Цей підлий торговець сміє дихати, поки ми гниємо в цьому скляному пеклі? Я пам’ятаю його посмішку, його слова про славу, що гуділи в моїх вухах, як гімн! Він зіграв на моїй гордості і залишив мене тут! Антуане, ти мав би вирвати йому серце за нас! Або язик, щоб він нікого більше не обдурив.

— Я не воїн, Вортимере, — його голос залишався спокійним, хоч усередині й кипіла буря. — Я уважно вислухав його. Він не виправдовувався й не каявся. Сказав, що ви самі обрали свій шлях. Але його застібка… — він дістав із кишені брошку з рубіном, і та спалахнула у світлі місяця, промені якого пробивалися крізь хмари у напіввідкрите вікно. Рубін засяяв, наче око, що прокинулось. — Може, вона пов’язана з островом. А може, це ще одна частина головоломки?

Вортимер зацікавлено примружився.

— Рубін… — пирхнув він, але в його очах блиснула тінь поваги. — Гарна іграшка для зрадника. Якщо вона з острова, то несе його брехню. Але якщо ти знайдеш ключ, Антуане, я пробачу твою м’якість, — цар похмуро розсміявся. — Тільки не дай йому знову нас обдурити, архітекторе!

Дайя стояв нерухомо — лише його холодний погляд тримав Антуана на прицілі. Коли він заговорив, його голос був тихим, але різким:

— Люций… — він зробив паузу, ніби смакуючи це ім’я. — Я не здивований. Він завжди був тінню, що вислизає з-під клинка. Ще в першу нашу зустріч він дивився на мене так, ніби знав, що моя помста приведе мене сюди. — Його очі звузилися, голос став ще тихішим, майже шепотом. — Ти сказав, він не тримає ключа? Тоді немає чого й говорити про нього. Але монастир… Якщо там відповідь, то йди туди, Антуане. І будь обережний — Люций завжди плете сіті зі слів.

— Він дав підказку, але я відчуваю, що він щось приховує, — відповів Антуан. — Мадам Анна змусила його говорити, вона йому довіряє. Я вірю, що ключ у монастирі.

Дайя ледь кивнув, і в його погляді промайнуло рідкісне тепло, як відблиск вогню на льоду.

— Анна… Її ім’я звучить як обіцянка, — сказав він. — Якщо вона тримає його в залізному кулаці, то він не такий уже й всемогутній. Іди, Антуане, ми чекаємо.

Енріко ступив уперед.

— Люций… — він зітхнув. — Я пам’ятаю його голос, його обіцянки. Він шепотів, що мої перемоги наблизять до Елізабет. Я повірив… і заплатив ціною всього.

Воїн поглянув на брошку в руці Антуана; його усмішка стала сумною. — Ця дрібничка була на ньому, коли він продав мені карту. Вона сліпила, як його слова. Ти розмовляв із ним, Антуане… Чи є в ньому хоч крапля жалю?

— Ні, Енріко, — відповів Антуан, відчуваючи, як його голос тремтить від співчуття. — Він не вибачався. Сказав, що ви самі обрали долю. Але Люций дав мені забрати цю брошку й згадав монастир. Я думаю, він хоче, щоб я вас звільнив, але не каже як.

Енріко всміхнувся — сумно, але з іскрою надії.

— Здається, це точно він — загадка в сутінках, — промовив воїн. — Але ти, Антуане… ти не такий. Ти наше світло, наша надія. Якщо брошка з острова — вона може бути вирішальним кроком. Іди в монастир. Заради нас. Я втомився і хочу знову побачити світ живих на власні очі — твій світ, той, про який ти нам розповідав…

— Досить слів! — різко перебив його Леонід. — Люций — це минуле, Антуан — наше майбутнє. Ти знайшов його, узяв його брошку, дізнався про монастир. Дій.