Розділ 6. Світло надії

Повернувшись із бібліотеки, Антуан став перед дзеркалом, обдумуючи, що скаже Леоніду. Кілька днів, проведених серед давніх книжок і пожовклих записів, не принесли відчутних результатів, якщо не враховувати знайомства з Софі.

Він провів пальцем по холодній рамі дзеркала, відчуваючи, як у грудях пульсує суміш тривоги й передчуття. Раптом у безодні скла закружилися вогники — спершу ледь помітні, мов іскри в темряві, а згодом яскравіші, живі. Звідти долинули голоси: передусім гучний спір, потім сміх, обривки фраз, що проникали з глибин задзеркалля, наче шепіт вітру крізь тріщини. Поступово вони набрали обрисів, згустилися в силуети чотирьох царів — так Антуан зустрів Вортимера, Дайю та Енріко.

Їх привабило світло — не те, що падало від лампи на запилене горище, а інше, невидиме. Світло надії, яке, за їхніми словами, йшло від самого Антуана. Він стояв, затамувавши подих, коли постаті царів стали чіткими, їхні голоси — гучними, а погляди — пильними.

Перша бесіда була хаотичною. Вортимер, воїн із громовим голосом і широкими плечима, виступив уперед; його очі блиснули гнівом і допитливістю.

— Хто ти такий?! — прогримів він, склавши руки на грудях. — Чому дзеркало обрало саме тебе?

Дайя, холодний і зосереджений, стояв осторонь, вивчаючи Антуана, мов супротивника перед боєм. Його гострий погляд пронизував наскрізь, але він мовчав, чекаючи.

Енріко, задумливий, із легкою тінню смутку на обличчі, першим усміхнувся, вгледівши в Антуані споріднену душу — людину, яка, як і він, шукала сенс за межами амбіцій.

— Ти не схожий на воїна, — додав Вортимер. Його голос трохи пом’якшав, але все ще звучав як виклик. — Що ти можеш запропонувати нам, царям, заточеним долею?!

Антуан глибоко вдихнув, відчуваючи, як їхні погляди тиснуть на нього, але відповів твердо:

— Так, я не воїн. Я архітектор! Моє покликання — проєктувати будівлі, а не руйнувати їх. Але якщо я знайду розгадку, ключ, я збудую вам міст у мій світ.

Ці слова зачепили кожного. Леонід, що стояв поруч, глянув на Антуана з новою надією — тією, якої йому бракувало в пісках пустелі. Вортимер підвів брову, відчувши виклик, гідний його впертості. Дайя ледь помітно кивнув, угледівши залізну рішучість, схожу на ту, що вела його шляхом помсти. А Енріко тепло всміхнувся, ніби відчувши відлуння того, чого йому не вистачало в гонитві за нездійсненною любов’ю.

Відтоді вони збиралися біля дзеркала майже щовечора. Антуан приносив сучасні книги, журнали навіть ноутбук, показуючи царям фрагменти нового світу. Їхні постаті, оточені нескінченними відображеннями, мерехтіли в тьмяному світлі старої лампи, а голоси наповнювали горище життям. Вони розповідали свої історії, а Антуан слухав, ніби сам проживав їхні долі.

Леонід згадував битви, погоню за Данилою через пустелю, бурю, що поглинула його мрії. Він часто повертався думками до Острова Синього Місяця, до старця, чиї слова про сенс життя так і не розгадав до кінця. У його голосі бриніли розчарування, біль утрат і відчуття безглуздості обраного шляху.

— Я думав, що влада — це все, — казав він, дивлячись у нетрі задзеркалля. — Але вона лише спалила мене зсередини.

Антуан, сидячи навпроти, намагався його підбадьорити:

— Такі, як ти, пишуть історію, Леоніде. Твою спадщину неможливо недооцінити. Багато хто — я, наприклад, — досі черпає натхнення в твоєму шляху, щоб перемагати себе й досягати нових вершин. Минуле — це не лише помилки, а й уроки, які вчать нас будувати майбутнє. Час — це коло, де кожен крок повертається до нас, нагадуючи, що ми втратили і що ще можемо віднайти.

Вортимер розповідав про походи, тріумфи й гіркоту розчарувань. Одного вечора, коли на горищі не було світла, Антуан запалив кілька свічок. Їхнє тремтливе полум’я ковзало по старих балках, надаючи розмові відтінку таємничості й невимовної близькості. Коли ж вогонь почав згасати, залишаючи по собі лише запах воску та тіні, Вортимер нарешті наважився зізнатися:

— Я думав, що слава замінить мені любов батька. Але коли він помер, я зрозумів: бився не за нього, а проти себе.

Антуан, своєю чергою, розповів історії про «героїв нашого часу» — тих, чиє життя сформувало не прагнення до слави на полі бою, а відданість власному покликанню. Це були звичайні люди, які щодня виборюють право на визнання — у мистецтві, науці чи в невидимій глибині сімейних стосунків.

— Ваш світ дивний, — задумливо промовив Вортимер, потираючи підборіддя. — Але, здається, в ньому менше крові.

— Майбутнє, як і минуле, по-своєму прекрасне, — відповів Антуан. Його голос набрав глибини. — Люди наївно думають, що прийдешнє буде кращим за сьогодення чи минуле. Та з роками шкодують про втрачені можливості. Ми мчимо вперед, постійно озираючись назад, і безкінечно шукаємо те, що вже колись мали, втратили й самі ж знецінили. Можливо, справжня мудрість — у тому, щоб зупинитися й побачити красу в кожному кроці. Час не йде прямо — він згинається, переплітаючи наші долі, і ми завжди повертаємося туди, звідки почали.

Дайя, повсякчас мовчазний, одного разу розкрив таємницю своєї помсти за батька. Він говорив тихо, але кожне слово різало по живому:

— Я думав, убивши їх, поверну собі життя. Та знайшов лише порожнечу — схожу на цей лабіринт.

— Усі ми — слабкі люди, що прагнуть помсти, — мовив Антуан. — Але сьогодні не обов’язково проливати кров, аби образник отримав по заслугах. Час кровної помсти минув.

— Дивно, як змінився світ, — усміхнувся Дайя і, здається, трохи потеплів. — Можливо, це й на краще.

— Минуле вчить нас жорстокості, — додав Антуан, — але майбутнє все ще залишає шанс її виправити. Ми не можемо змінити того, що було, зате можемо подбати, щоб завтра не повторювало вчорашніх помилок. Спіраль часу повертає нас до тих самих точок, але щоразу — з новим поглядом і розумінням.

Енріко згадував море й любов, що розбила йому серце. Його очі блищали, коли він говорив:

— Я хотів подарувати їй світ, але втратив себе.