Розділ 6. Софі

Після зустрічі з Леонідом Антуан ніяк не міг заспокоїтися. Його мозок кипів від думок про чотирьох царів, заточених у задзеркаллі, про Люция з його рубіновою брошкою та про слова мадам Анни, що дзеркало «грає з допитливими». Щоб розібратися в цьому хаосі, він подався до місцевої бібліотеки — старої, величної споруди з високими арками й полицями, що дихали пилом і таємницями минулого.

Антуан набрав цілу гору книг: товсті історичні томи, пожовклі збірки легенд, запилюжені трактати з езотерики й навіть пару книжок із психології — усе, що могло пролити світло на заповіт старця чи бодай натякнути на слід Люция. Стіл перед ним перетворився на фортецю з паперу й типографської фарби, захаращену до країв. Він занурився в читання, не помічаючи, як час розчиняється в шелесті сторінок і тьмяному мерехтінні лампи над головою.

Раптовий гуркіт вирвав його з трансу. Струнка дівчина з неслухняним каштановим волоссям ненароком зачепила стопку книг на краю столу — і вони гримнули об підлогу, мов маленька лавина. Вона зніяковіло посміхнулася й нахилилася їх підбирати, поклавши потертий скетчбук на стіл, за яким сидів Антуан.

Він глянув на неї — і завмер. Її очі, немов бездонні колодязі, в яких можна потонути, блиснули в напівтемряві бібліотеки — голубі, ніби два крижані озера. У них було щось чаклунське: вони притягували, обіцяючи приховати в собі цілий світ. Антуан кліпнув, намагаючись відірвати погляд від цього магічного кольору, але її усмішка — тепла, трохи пустотлива — уже встигла його зачепити.

— Ой, сорі, це я накосячила, — із легким присвистом сказала вона, складаючи книги назад. Її голос був бадьорий, із ноткою молодіжної безтурботності. — Історія, езотерика, психологія… Ти що, плануєш якусь культову штуку замутити?

Антуан відірвався від сторінки про дзеркальні портали, яку саме гортав, і ледь стримав усмішку.

— Та ні, це трохи інше, — відповів він, стараючись звучати невимушено, та його пальці мимоволі закрили книгу, ніби ховаючи таємницю. — Скажімо, хобі. А ти також цікавишся архітектурою?

Вона плюхнулася на стілець навпроти, наче в себе вдома, і простягнула руку через стіл із широкою посмішкою.

— Я Софі, першачок із архітектурного. А ти, здається, Антуан Дюбуа? Бачила твій захист — ну, типу, підгледіла, щоб знати, як це все відбувається. Твій проєкт із колонами й арками в поєднанні із сучасними матеріалами — це просто бомба! Як ти таке вигадуєш?

Антуан здивовано підняв брови, але її щирість розтопила його настороженість. Її сяйливі очі відображали світло лампи, і він уявив, як легко було б загубитися в їхній глибині.

Згадуючи той день — напружену аудиторію, погляди комісії, — він ніяк не міг її пригадати. Мабуть, стояла десь осторонь.

— Дякую, — сказав він, відсуваючи книгу. — Натхнення приходить із несподіваних місць. Як-от звідси, — він ледь помітно кивнув у бік полиць. — А ти що, уже до захисту готуєшся?

— Та ну, рано ще, — махнула вона рукою й підтягнула ближче до себе скетчбук. — Просто люблю тусити в таких місцях, шукати всяке прикольне, де антураж може запалити на нові скетчі. Але реально, нафіга тобі стільки книжок? Усе ж в інеті є: історія, легенди, лекції професорів.

Антуан замислився й знову заглянув у ті голубі колодязі, що манили пірнути глибше. Її питання здавалося доречним, та він не наважувався зізнатись про дзеркало й царів — принаймні поки що. Та її жвавість усе ж спонукала відповісти.

— Інет швидкий, факт, — почав він, і його голос загудів тихою впевненістю. — Учора я за п’ять хвилин нагуглив статтю про старі портали — і це реально круто. Але бібліотека — це інше… Ти тримала колись книгу, якій сотні років? Відчувала, як пахне старий папір, бачила, де хтось олівцем підкреслив щось важливе?
У мене вдома, в маленькому містечку, бібліотека була моїм космосом. Цілим всесвітом, де я гортав сторінки про стародавні амфітеатри, культові споруди, дворці, і вони шепотіли мені свої живі історії. Інтернет такого не дасть.

Софі схилила голову, і в її очах знову спалахнула цікавість. Вона покрутила скетчбук у руках.

— Ну, ти загнув, — усміхнулася вона. — Я прям уявила, як ти там сидиш, а старі майстри тобі допомагають креслити. А я-то думала, від книг тільки нудота й пил, — додала вона з легкою іронією.

Антуан мимоволі розсміявся й продовжив:

— Уявляй далі: ти за столом, тиша, тільки шелест сторінок. Без сповіщень, без реклами, що лізе в очі. Тут можна думати. І саме з цих книг починають народжуватися мої проєкти — а не з гугла.
Крім того, у бібліотеці є томи, яких в онлайні не знайдеш: старі, з гравюрами, де кожен штрих живий. А ще — бібліотекарі…

Він на мить замовк, ніби добираючи слова.

— Щоб знайти корисну інфу в інеті, треба написати релевантний запит. Знати, що саме ти шукаєш. А тут усе по-іншому. Учора, наприклад, один бібліотекар підкинув мені збірку легенд про дзеркала. Я б сам і гадки не мав таке шукати.
Інтернет дає те, про що ти вже чув, а бібліотека — те, про що ти навіть не здогадуєшся.

Софі задумливо постукала пальцем по скетчбуку.

— Окей, майже переконав! — усміхнулася вона. — Але що ти взагалі копаєш у цих книжках? — повернулася до свого питання. — Це для нового проєкту чи що?

Антуан зам’явся. Наче під дією дивної магії йому хотілося розповісти все: про Леоніда, про задзеркалля… але ще не час, і він ледве стримався.

— Та ні, це типу дослідження, — відповів він обережно, провівши пальцем по краю книги. — Мене чіпляють старі легенди. От чула про царя Леоніда? Не того спартанця, а іншого. Він тримав третину світу в руках, дав старт новому витку цивілізації. Його спадщина досі стоїть — мости, фортеці, навіть наші міста несуть його відбиток.

Софі примружила очі, наче пірнаючи в пам’ять, і клацнула пальцями.

— Ага, щось було на лекціях! Він же не просто воїн, а типу геній-творець, так? Але чому він так тебе чіпляє?