Розділ 19. Переливання душ

Персонал дайвінг-центру відгукнувся миттю. Вони обережно підняли Сімону та перенесли її до медичного пункту — тісної кімнати, де пахло антисептиком і солоним бризом, що просочувався крізь щілини вікон.

Лікар, літній сивий чоловік, оглянув Сімону й похитав головою.

— Поранення серйозне. Їй потрібна негайна госпіталізація. Вона втратила багато крові — без прямого переливання ми її не втримаємо.

Софі й Енріке переглянулись. Ніхто з них не вагався.

— Я можу бути донором, — твердо промовив Енріке.

— І я, — рішуче додала Софі.

Гаразд, — кивнув лікар. — Зробимо аналізи.

Проби крові взяли швидко, і незабаром результат підтвердив: група крові Антуана — тіла, в якому ховався Енріке, — збігалась із групою Сімони. Медсестри підготували обладнання, і в тісній кімнаті, де гудів вентилятор, а за вікном шепотіли хвилі, Енріке й Сімону поклали поруч на кушетки. Тонка трубка, мов міст між життями, з’єднала їх, і кров — червона, тепла, пульсуюча — потекла від нього до неї.

Сімона повільно розплющила очі, і її погляд, хоч і затуманений слабкістю, палахкотів незламним вогнем — зеленим, із рудуватим кільцем, що світилось, мов маяк, який кличе кораблі крізь бурю. Вона глянула на Енріке, і кутик її губ ледь здригнувся, малюючи тінь радості на її блідому обличчі.

— Ти що, вирішив мене кров’ю своєю прив’язати? — хрипко прошепотіла вона. Енріке відповів посмішкою, його очі — очі Антуана — мерехтіли теплом, як зірки, що відбиваються в спокійній затоці.

— Може, й так, — тихо промовив Енріке й тепло посміхнувся. — Але я твій боржник, Сімоно. Ти кинулася за мною в ту безодню, поставила своє життя на кін. Я… я не звик, щоб жінка підняла мій щит замість мене.

Жінка тяжко зітхнула. Її пальці ледь торкнулись його руки.

— Знаєш, Антуане, — сказала вона, — я не билася за твої подяки. Я билася, бо так велить серце. Королеви не питають дозволу — вони діють… Я так розумію, ви знайшли те, що шукали?

Питання було раптовим та надто несподіваним. Енріке завмер; його серце стиснулось, ніби перед прірвою. Чи може він відкрити їй таємницю — про задзеркалля, про душі, що блукають крізь час, про його власне єство, ув'язнене в чужій плоті?

— Кажуть, цей артефакт може вирвати душу з тенет задзеркалля і повернути її в наш світ, — сказав він.

Сімона розсміялась — тихо, але так щиро, що біль змусив її скривитись. Вона приклала руку до рани; її подих став уривчастим, але сміх, як іскра в темряві, не гаснув.

— Оце так казочка, — промовила вона тремтячим від сміху голосом. — Але в наш світ усі приходять через одні ворота. Окрім Адама й Єви, звісно — навіть Ісусу довелось їх пройти, хоч він і був Богом.

— І де ж ті ворота? —  з усмішкою поцікавився Енріке. Сімона лукаво посміхнулася.

— Ти ж хлопець не малий, сам здогадаєшся, — відповіла вона, її сміх переливався, як струмок у горах. — Або попроси свою дівчину, хай покаже.

Він розсміявся у відповідь, відчуваючи, як її гумор розчиняє напругу, мов сонце, що проганяє туман. Але її слова зачепили його глибше, пробудивши спогади про Елізабет — королеву з його минулого, чию красу він носив у серці, коли був молодим воїном. Тоді він був готовий померти за неї, віддати все за один її погляд. Але Сімона… Сімона була іншою — живою, справжньою. Її сміх у біді й сила в слабкості розтопили кригу в його душі.

— Я колись закохався в королеву, — почав він обережно, його голос тремтів, ніби він ступав по крихкому мосту над прірвою. Сімона недовірливо зиркнула на нього, вигнувши брову. Енріке помітив її погляд і швидко додав:

— Звісно, з книжок, які я читав раніше. Вона була ідеалом, за який я був готовий віддати життя. Але коли я побачив тебе — особливо там, під водою, коли ти кинулась за мною, ризикуючи всім — я зрозумів, що кохання — це не про смерть...

Він замовк, ніби шукаючи слова в глибинах своєї душі, і продовжив, його голос став тихим, але міцним:

Без сумніву, кожна жінка гідна кохання. Не за ідеальність. Не за красу, яку оцінюють інші. Не за її статус. А просто тому, що вона — жінка. Жива. Справжня. З серцем, що здатне чекати, і душею, яка світить навіть у пітьмі. Та кохання — не нагорода, а море без берегів, у якому не тоне особистість і народжується гармонія. Воно має бути взаємне як припливи й відпливи. Не вогонь пристрасті, що спалює, а тихий бриз, що освіжає, залишаючи тепло в серці.

Енріке подивився вдалену, і, ніби сам до себе, запитав:
— Чому тоді справжнє кохання завжди має присмак трагедії? Чому вимагає жертвувати собою заради іншого?

Сімона глянула на нього, її очі блиснули розумінням, змішаним із легкою іронією.

— Та невже? Слова не хлопчика, а мужа, — відповіла вона з ледь помітною посмішкою. — Ти правий кохання і смерть завжди поруч. Але тільки кохання має сенс.

Вона зробила паузу, погляд її блукав десь між ним і стелею.

— Слухай… кохання — це не битва, де хтось має загинути. Це життя. І хто не любить, той не живе. Хоч воно й приходить не вчасно, та завжди — неминуче.

Сімона повільно повернула голову до нього, трубка в її руці ледь здригнулась. Потім зробила паузу, вдихнувши глибше, ніби збираючи сили, та продовжила:

— І нам для цього точно не потрібен статус королеви. Сучасна жінка давно не марить короною — вона народжена з нею. Жінка, яка усвідомлює свою цінність і цінність життя, вже має силу. А та, що нею користується, — справжня королева. Просто не кожен чоловік може це побачити.

Вона на мить заплющила очі, ніби прислухаючись до власного серця, а тоді, відкривши їх, промовила тихо, але твердо:

— Тому нам не потрібен герой, який рятує нас від життя, жертвуючи собою. Справжнє кохання — це співтворчість, що виникає там, де цінують твою свободу і разом будують спільне майбутнє.

Він кивнув, відчуваючи, як її слова перевертають його світогляд, мов землетрус, що руйнує старі мури. Усе його життя — століття битв, перемог і втрат — було про смерть заради ідеалу. Він трощив, боровся, втрачав, думаючи, що кохання вимагає жертви. Але Сімона показала йому інше: кохання — це творення, будівництво, життя, що розквітає, як сад після дощу. У його думках спалахнула молитва до богів, тих, що колись вели його кораблі крізь шторми: