Розділ 3. Горище архітектора

Відчинивши двері в кімнату на горищі, Антуан відчув, як його огортає дивне відчуття. Здавалося, він ступив у серцевину часу, як субстанції, де кожен предмет дихав історією, а повітря було просякнуте запахом забутих спогадів. Пилова атмосфера, густа, як туман, огортала все навколо, надаючи цьому місцю зловісної таємничості. Вікно, обрамлене потемнілими від часу рамами, вабило поглядом до нічного неба. Зірки, здавалося, світили тільки для нього, мерехтячи, наче нескінченні вогники надії в безмежній темряві. Але це було оманливе сяйво, що, здавалось, заманювало у пастку.

Погляд Антуана ковзнув кімнатою, і він помітив старий письмовий стіл. Його поверхня, поцяткована глибокими подряпинами, зберігала таємниці незліченних годин, проведених за письмом. Потемніла від часу чорнильниця із засохлим чорнилом і потерте перо поруч немов чекали, щоб чиясь рука знову взялася за них. Антуан уявив, як тут народжувалися листи, сповнені пристрасті та мрій, як слова оживали на папері, залишаючи слід в історії... або в забутті.

У кутку кімнати, немов магнітом притягуючи погляд, стояло старе дзеркало. Павутина, мов тонка вуаль, вкривала його поверхню, ледь відбиваючи тьмяне місячне світло. Але це було не все. У глибині дзеркала мерехтіло не просто відображення кімнати, а щось інше. На мить Антуану здалося, що це нескінченний тунель, що мерехтить різнокольоровими вогнями, немов портал в інший вимір. Хлопець наблизився і здивовано завмер перед дзеркалом. Він бачив не себе, а примарний, розмитий образ, схожий на нього, але позбавлений чіткості. Здавалося, відображення складалося з безлічі фрагментів, що перетікають один в одного, немов дзеркало зберігає не тільки його образ, а й тіні минулого, відгомони тих, хто колись дивився в нього. Антуан провів долонею по поверхні, і пил зметнувся в повітря, ніби потривожені духи, вивільнені з ув’язнення.

У відображенні промайнув рух. Зображення наблизилося, і серце Антуана шалено забилося в грудях, так, що почало відлунювати у вухах. Він спробував відступити, але ноги немов приросли до підлоги. Образ зупинився просто перед ним, порожні очі втупилися на нього, пронизуючи до самого нутра. По спині Антуана пробіг крижаний холод. Від жаху він заплющив очі, а коли відкрив, відображення вже не було. Кімната знову здавалася порожньою і млявою, але відчуття чиєїсь присутності не полишало його.

На стінах висіли картини — тьмяні зображення давніх пейзажів і портретів, які, здавалося, спостерігали за ним із німою цікавістю. Кожна з них, із потрісканими фарбами і пожовклими краями, зберігала свою таємницю. На полиці стояв старий глобус, покреслений лініями, що вказували на далекі, невідомі землі. Він вабив Антуана до незвіданих горизонтів, ніби шепочучи: «Іди, Антуане, світ чекає... чи світ тебе вже знайшов?»

У кутку, поруч із дзеркалом, Антуан помітив старовинну скриню, оповиту павутиною. Хлопець підійшов до неї і відкрив. В обличчя йому пахнуло запахом старого дерева й затхлості. Всередині лежали пожовклі листи і фотографії, сповнені згаслого, але колись яскравого життя. Кожна сторінка, кожен знімок немов переносив його в іншу реальність, повну давно забутих емоцій і переживань.

Ця кімната зберігала цілу купу чиїхось таємниць та історій. Тут час не просто зупинився — він заплутався, переплівся, і він, Антуан, сам став частиною цієї дивної, містичної історії. Подивившись знову в дзеркало, тепер уже порожнє, він запитав себе:

— Що чекає на мене за межами цієї кімнати? Чи, можливо, всі відповіді вже тут, у цьому запорошеному, забутому куточку, де минуле і сьогодення злилися в єдине ціле?

Незважаючи на майже тваринний страх перед чудернацьким дзеркалом, Антуан відчув дивну, незрозумілу тягу до цього місця і твердо вирішив орендувати горище. Він посміхнувся своїм думкам, вирішивши, що все побачене — лише відблиски багатої фантазії, що розігралася після насиченого дня. «Завтра вранці прийде господиня, і, сподіваюся, ми з нею домовимося,» — подумав хлопець, відчуваючи, як усередині розливається приємне передчуття чогось невідомого, але, однозначно, хорошого.

Антуан повернувся до свого номера, опустився на скрипуче ліжко, яке, здавалося, іскрилося в місячному світлі, немов по ньому були розсипані дрібні діаманти. Місячне світло, що проникало крізь вікно, відкидало на стіни химерні, танцювальні тіні, що нагадували чи то казкових істот, чи то квіти, що розпустилися. Антуан щільніше загорнувся в ковдру, відчуваючи не стільки потребу зігрітися, скільки бажання закутатися в цю таємничу атмосферу. У голові миготіли уривки денних вражень, змішуючись із відчуттями від горища.

Сон прийшов несподівано. Йому снилося як він літав серед зірок, розмовляв із місяцем і бачив обличчя тих, хто колись жив на цьому горищі. Він так і не запам’ятав жодного із них, але це були добрі обличчя, сповнені мудрості й любові.

Ранок зустрів його яскравими променями сонця, що пробивалися крізь чисте вікно. Антуан підвівся з ліжка, відчуваючи прилив сил і натхнення. Він підійшов до вікна і побачив, як місто, оповите легким серпанком, прокидається під першими променями сонця. Це був не просто краєвид, а жива картина, сповнена барв і звуків.

Незабаром пролунав легкий стукіт у двері, більше схожий на ніжний дотик. Антуан із посмішкою відчинив двері. На порозі стояла жінка. На вигляд їй було трохи за сорок, чи навіть менше. Вона являла собою втілення витонченої краси і мудрої стриманості. Руде, із золотистим відливом, волосся, що обрамляло її обличчя, здавалося ореолом, підкреслюючи блідість шкіри і глибину смарагдових очей. Погляд її, пронизливий і сповнений м’якості, заворожував, немов у ньому відбивалася вся мудрість століть. Це був погляд людини, що пізнала гіркоту втрат і тягар влади, але зберегла в серці надію і доброту.