Розділ 3. Горище архітектора

Відчинивши двері в кімнату на горищі, Антуан відчув, як його огортає дивне відчуття. Здавалося, він ступив у серцевину часу, як у субстанцію, де кожен предмет дихав історією, а повітря було просякнуте запахом забутих спогадів. Пилова атмосфера, густа, як туман, огортала все навколо, надаючи цьому місцю зловісної таємничості. Вікно, обрамлене потемнілими від часу рамами, вабило поглядом до нічного неба. Зірки, здавалося, світили тільки для нього, мерехтячи, наче нескінченні вогники надії в безмежній темряві. Але це було оманливе сяйво, що, здавалося, заманювало у пастку.

Погляд Антуана ковзнув кімнатою, і він одразу звернув увагу на старий письмовий стіл. Його поверхня, поцяткована глибокими подряпинами, зберігала таємниці незліченних годин, проведених за письмом. Потемніла від часу чорнильниця із засохлим чорнилом і потерте перо поруч, наче чекали, щоб чиясь рука знову повернула їх до життя. Антуан уявив, як тут народжувалися листи, сповнені пристрасті та мрій, як слова оживали на папері, залишаючи слід в історії... або в забутті.

Уявляючи попередніх мешканців цього горища, його погляд, підкоряючись чужій силі, невідворотно потягнувся до кутка, де стояло старе дзеркало. Павутина, мов тонка вуаль, вкривала його поверхню, ледь відбиваючи зловісно приглушене місячне світло. Але це було не все. У глибині дзеркала мерехтіло не просто відображення кімнати, а щось інше. На мить Антуану здалося, що перед ним відкривається нескінченний тунель, який пульсує тьмяними різнокольоровими вогниками. Навіть промайнула думка, що це портал в інший вимір. Хлопець наблизився і здивовано завмер перед дзеркалом. Дивно, та він бачив не себе, а лише примарний, розмитий образ. І начебто він був схожий на нього, але позбавлений чіткості. Здавалося, відображення складалося з безлічі фрагментів, що плавно перетікали один в одного, немов дзеркало показує не тільки його відображення, а й тіні минулого, відгомони тих, хто колись дивився в нього, і тих, хто ще прийде.

Антуан провів долонею по поверхні, і пил зметнувся в повітря, як потривожені духи, вивільнені з ув’язнення.

Раптом він почув шурхіт за спиною.

Різко обернувся.

«Нікого?»

Знову відчув рух, вже попереду.

Повернувся до дзеркала.

І не міг повірити побаченому.

Відображення наче наблизилося до нього.

Серце Антуана шалено забилося в грудях, так що почало відлунювати у вухах. Він спробував відступити, але ноги не слухались, мов приросли до підлоги. Образ зупинився просто перед ним, порожні очі втупилися в нього, пронизуючи до самого нутра. По спині Антуана пробіг крижаний холод. Від жаху він заплющив очі.

А коли відкрив — побачив себе у дзеркалі.

Все як мало бути.

 Кімната знову здавалася порожньою і млявою, але відчуття чиєїсь присутності не полишало його.

Антуан вдивлявся у дзеркало, намагаючись зрозуміти, що саме його тривожить.

Він нахилився до скла.

Та у дзеркалі було лише його відображення. Антуан відвів очі. Але його постать усе ще дивилася прямо на себе.

«Що це? Гра світла?»

«Або тіні?»

Та раптом його пронизала інша думка: «А що, якщо це не він дивиться у дзеркало… а дзеркало дивиться на нього?»

Тривога відступила.

«Скільки людей стояли тут до нього і дивилися у це саме дзеркало?»

Антуан перевів погляд на стіни, де висіли картини. Напівзгаслі зображення давніх пейзажів і портретів, які, здавалося, спостерігали за ним із німою цікавістю. Кожна з них, із потрісканими фарбами і пожовклими краями, зберігала свою таємницю.

На полиці стояв старий глобус, покреслений лініями, що вказували на далекі, невідомі землі. Він вабив Антуана до незвіданих горизонтів, ніби шепочучи: «Іди, Антуане, світ чекає... чи світ тебе вже знайшов?»

У кутку, поруч із дзеркалом, Антуан помітив старовинну скриню, оповиту павутиною. Хлопець підійшов до неї і відкрив. В обличчя йому пахнуло запахом старого дерева й затхлості. Всередині лежали пожовклі листи і фотографії, сповнені згаслого, але колись яскравого життя. Кожна сторінка, кожен знімок немов переносив його в іншу реальність, повну давно забутих емоцій і переживань.

Ця кімната зберігала цілу купу чиїхось таємниць та історій. Тут час не просто зупинився — він заплутався, переплівся, і він, Антуан, сам став частиною цієї дивної, містичної історії. Подивившись знову в дзеркало, тепер уже порожнє, він запитав себе:

«Що чекає на мене за межами цієї кімнати? Чи, можливо, всі відповіді вже тут, у цьому запорошеному, забутому куточку, де минуле і сьогодення злилися в єдине ціле?»

Незважаючи на майже тваринний страх перед дивним дзеркалом, Антуан відчув дивну, незрозумілу тягу до цього місця і твердо вирішив орендувати горище. Він посміхнувся своїм думкам, вирішивши, що все побачене — лише відблиски багатої фантазії, яка розігралася після насиченого дня. «Завтра вранці прийде господиня, і, сподіваюся, ми з нею домовимося,» — подумав хлопець, відчуваючи, як усередині розливається підбадьорливе передчуття чогось невідомого, але, однозначно, хвилююче-приємного.