Розділ 3. Анна

— Так ось, подейкують, що її пра-пра-пра... прабабка була нашою королевою, а привезли її з далекої країни посеред континенту.

Портьє підвів очі до стелі, ніби намагався пригадати давню карту.

— Столиця цього царства розкинулася по двох берегах судноплавної річки. Через місто пролягали численні торговельні шляхи, що вели у всі кінці світу, роблячи його особливо багатим і процвітаючим.

Він глянув на Антуана, оцінюючи, чи готовий той слухати далі.

— Аж ось одного дня до їхньої столиці прибули посланці нашого короля Генріха, який попросив у їхнього царя руки його улюбленої доньки. Мудрий цар радо зустрів сватів із далекого краю і швидко дав згоду на шлюб.

Він зітхнув і на мить замовк.

— Анна… — тихіше повторив він. — Вона раніше ніколи не покидала рідної столиці. У супроводі пишного почету вирушила в багатомісячну мандрівку крізь пів континенту.

Портьє провів пальцями по дерев’яній стійці, ніби прокреслюючи уявний шлях.

— Вона попрощалася з батьками, сестрами, подругами… з усім життям, яке знала. Того ранку над столицею стояв холодний туман, і високі башти палацу губилися в сірому небі. На кам’яних сходах ще лежала нічна роса, коли Анна вийшла до двору, де вже чекали коні, прапори та довга вервечка возів її почету. Ніхто не наважувався сказати вголос того, що всі розуміли: Анна більше ніколи не повернеться додому. Коли загуркотіли колеса першого воза, вона востаннє озирнулася на палац і почула, як на вежі задзвонили дзвони. Десь там, у далекому місті, вона мала поєднати свою долю з незнайомцем, старшим від неї.

Його голос став трохи м’якшим.

— Її чекали королівська корона й шана… Та серце Анни стискалося від тривоги. Вона вирушала назустріч чужій землі, чужим людям і чужому чоловікові. Коли процесія рушила за міську браму, ранкове сонце нарешті прорізало туман. Його світло спалахнуло на золотій пряжці її плаща й заграло у вологих очах. У них жевріло водночас і тривога, і вперте світло надії. Бо попереду чекало життя, яке могло стати або благословенням, або тяжким випробуванням. І ніхто, навіть вона сама, ще не знала, що саме ця дорога зробить її королевою, про яку говоритимуть століттями.

Портьє нахилився ближче.

— Генріх досі лише чув про красу Анни й нетерпляче чекав зустрічі. Коли ж нарешті побачив її, був засліплений вродою своєї майбутньої дружини. Він був у захваті від рудої зеленоокої дівчини, що ховала свій погляд за густими чорними віями. Король дивився на неї довше, ніж дозволяв придворний етикет. Забувши і про двір, і про церемонію, Генріх не втримався й припав до її вуст.

Він підняв погляд на Антуана.

— Уявляєте? Придворні збентежено перезирнулися. Дехто навіть зблід. У залі стало так тихо, що було чути шелест шовкових рукавів. Анна могла образитися на таке нешанобливе ставлення до своєї особи та повернутися на батьківщину.

Портьє на секунду затримав паузу й усміхнувся, майже театрально:

— Проте вона не показала невдоволення, а лише спитала: «Сподіваюся, це ви король?» Двір із полегшенням зітхнув, а Генріх радісно обійняв її.

Після цих слів портьє трохи пожвавішав.

— Весілля було гучним і пишним. Анну одягнули в розкішну блакитну сукню, гаптовану золотими лілеями та оторочену сніжно-білим горностаєм. Здавна лілія була родовим знаком короля Генріха. Молода королева, вродлива й освічена, не по літах мудра й пустотлива водночас, прихилила до себе й змінила двір. Закоханий Генріх не міг їй ні в чому відмовити.

— Вона була чудовою вершницею та вправною мисливицею. У її добу в королівстві з’явилася мода на полювання, при дворі стали влаштовувати прийоми та вчені бесіди. Мислителі та митці знаходили підтримку при дворі королеви. Генріх, перебуваючи у військових походах, звик покладатися на свою дружину, що прославилася як мудра порадниця та законодавиця. Вона також щедро жертвувала на доброчинність, сама лікувала вбогих і цим заслужила прихильність і любов народу.

Голос портьє знову стих, і він опустив очі.

— Та не все складалося так, як годилося. Йшли роки, а Генріх усе чекав від неї спадкоємця. Анна в молитвах благала Бога подарувати їй сина. Королева дала обітницю: якщо Всевишній почує її благання, вона збудує великий монастир. І сталося диво — того ж року Анна народила здорового хлопчика. На прохання щасливої матері дитину назвали Філіпом. Анна дотримала свого слова й особисто стежила за будівництвом монастиря. Той монастир і нині стоїть у нашому місті й радує око. Вдячні ченці увіковічили фундаторку в скульптурному образі шляхетної довгокосої жінки, що тримає на долонях собор. До речі, ця скульптура й досі стоїть неподалік від нашого готелю — на площі Закоханих мрійників.

Портьє сперся ліктями на стійку.

— Здавалося, настало щасливе життя… Але ні.

Він повільно похитав головою.

— Генріх загинув на війні, і королева Анна стала королевою-регентом. Вона цілком присвятила себе синові та державним справам, навіть не підозрюючи, що найромантичніша пригода її життя ще попереду.

Портьє підняв брови і підвів очі.

— Вона правила мудро. Проте доля готувала для неї інше випробування. Одного дня, під час прогулянки садами королівства, Анна зустріла молодого графа Ренуара. Він був сповнений життя та енергії, його очі сяяли, а посмішка була щирою та доброю. Анна була зачарована його присутністю, і вони незабаром стали друзями. Ренуар був вродливим, добрим та чуйним чоловіком. Він завжди був готовий вислухати Анну, підтримати її та звеселити. Анна відчувала, що з ним вона може бути собою, що він приймає її такою, яка вона є.

З часом дружба Анни та Ренуара переросла в кохання. Вони проводили разом дедалі більше часу, гуляючи парками, розмовляючи про мрії, яких не дозволяє королівський двір. Анна відчувала, що її серце знову оживає, що вона може відчувати радість і щастя. Однак їхнє кохання було таємним, адже Анна була королевою, а Ренуар — лише графом. Вони не могли відкрито виявити свої почуття, бо це могло б зруйнувати їхні життя. Одного дня, під час прогулянки садом, Анну та Ренуара помітив королівський охоронець. Плітки швидко поширилися палацом, і Анна була змушена розірвати стосунки з Ренуаром. Вона вирішила уникати графа й сховалася в монастирі. Її серце було розбите, але вона знала, що це єдиний спосіб захистити себе та свою корону. Ренуар зник із її життя, і Анна знову залишилася сама.