Розділ 2. Анна

— Так ось, подейкують, що її пра-пра-пра... прабабка була нашою королевою, а привезли її з далекої країни посеред континенту. Столиця цього царства розкинулася по двох берегах судноплавної річки. І через її місто проходило багато різних торговельних шляхів у всі боки світу, що робило його особливо багатим і процвітаючим. Аж ось одного дня до їхньої столиці прибули посланці нашого короля Генріха, який попросив у їхнього царя руки його улюбленої доньки. Мудрий цар радо зустрів сватів із далекого краю і швидко дав згоду на шлюб своєї доньки Анни та нашого короля Генріха.

Анна, що раніше ніколи не покидала рідної столиці, назавжди попрощалася з рідними. У супроводі пишного почету вирушила в багатомісячну мандрівку через пів континенту. Десь там, у далекому місті, вона має поєднати свою долю з незнайомцем, старшим від неї. На неї чекали королівська корона й шана…

Генріх досі лише чув про красу Анни і був засліплений вродою своєї майбутньої дружини. Він був у захваті від рудої зеленоокої дівчини, що ховала свій погляд за густими чорними віями. З радощів Генріх не втримався й припав до її вуст. Придворні збентежено перезирнулися, бо Анна могла образитися на таке нешанобливе ставлення до своєї особи та повернутися на батьківщину.

Проте вона не показала невдоволення, а лише спитала: «Сподіваюся, це ви король?» Двір із полегшенням зітхнув, а Генріх радісно обійняв її.

Весілля було гучним і пишним. Анну одягнули в розкішну блакитну сукню, гаптовану золотими лілеями та оторочену сніжно-білим горностаєм. Здавна лілія була родовим знаком короля Генріха. Молода королева, вродлива й освічена, не по літах мудра й пустотлива водночас, прихилила до себе й змінила двір. Закоханий Генріх не міг їй ні в чому відмовити.

Анна була чудовою вершницею та вправною мисливицею. У її добу в королівстві з’явилася мода на полювання, при дворі стали влаштовувати прийоми та вчені бесіди. Мислителі та митці знаходили підтримку при дворі королеви. Генріх, перебуваючи у військових походах, звик покладатися на свою дружину, що прославилася як мудра порадниця та законодавиця. Вона також щедро жертвувала на доброчинність, сама лікувала вбогих і цим заслужила прихильність і любов народу.

Анна в молитвах просила Бога подарувати їй сина. Королева дала обітницю збудувати великий монастир, коли Всевишній почує її благання. І сталося диво: того ж року Анна народила здорового хлопчика. На прохання щасливої матері дитину назвали Філіпом. Анна дотримала свого слова й особисто стежила за будівництвом монастиря. Цей монастир і нині стоїть у нашому місті й радує око.

Вдячні ченці увіковічили фундаторку в скульптурному образі шляхетної довгокосої жінки, що тримає на долонях собор. До речі, ця скульптура досі ціла і знаходиться неподалік від нашого готелю, на площі «Закоханих мрійників».

Минули роки. Генріх загинув на війні, і королева Анна стала королевою-регентом, тож цілком присвятила себе синові та державним справам, навіть не підозрюючи, що найромантичніша в її житті пригода ще попереду.

Одного дня, під час прогулянки садами королівства, Анна зустріла молодого графа Ренуара. Він був сповнений життя та енергії, його очі сяяли, а посмішка була щирою та доброю. Анна була зачарована його присутністю, і вони незабаром стали друзями. Ренуар був вродливим, добрим та чуйним чоловіком. Він завжди був готовий вислухати Анну, підтримати її та звеселити. Анна відчувала, що з ним вона може бути собою, що він приймає її такою, яка вона є.

З часом дружба Анни та Ренуара переросла в кохання. Вони проводили разом дедалі більше часу, гуляючи парками, розмовляючи про мрії та сподівання. Анна відчувала, що її серце знову оживає, що вона може відчувати радість і щастя. Однак, їхнє кохання було таємним, адже Анна була королевою, а Ренуар — лише графом. Вони не могли відкрито виявити свої почуття, бо це могло б зруйнувати їхні життя.

Одного дня, під час прогулянки садом, Анну та Ренуара помітив королівський охоронець. Плітки швидко поширилися палацом, і Анна була змушена розірвати стосунки з Ренуаром. Вона вирішила уникати графа й сховалася в монастирі. Її серце було розбите, але вона знала, що це єдиний спосіб захистити себе та свою корону. Ренуар зник із її життя, і Анна знову залишилася сама.

Пройшли місяці, і Анна стала ще мудрішою та сильною королевою. Вона більше не була тією сумною й самотньою жінкою, якою була колись. Вона знала, що кохання — найцінніше в житті, і що воно завжди залишається в серці, навіть якщо його не можна висловити. Іноді, гуляючи садами, вона згадувала Ренуара, його посмішку та доброту. Вона знала, що вони більше ніколи не зустрінуться, але ніколи не забуде його кохання.

Проте закоханий граф знайшов її. Він зухвало викрав свою кохану, коли та полювала в лісі. Ренуар підхопив Анну, перекинув її впоперек коня й помчав до свого палацу. Тримаючи кохану на руках, граф Ренуар вибив ногою двері до каплиці й пообіцяв священникові люту смерть від меча, якщо той негайно їх не повінчає.

А що ж сама Анна? Вона, звісно, кохала графа, але мусила зробити вибір між державою та своїм серцем. Анна обрала друге. На той час її син виріс, тож вона відмовилася від королівської влади на його користь і більше офіційно не правила, хоч, як і раніше, допомагала Філіпові у державних справах. Коли ж він із роками набув мудрості, Анна та граф Ренуар заховалися подалі від королівського двору, щоб разом прожити щасливе життя.

І донині ніхто не знає, куди вони зникли. Її слід загубився у віках. Можливо, розгадку треба шукати в її особистому гербі, на якому зображено лілію та корону над золотою фортечною брамою?