Розділ 2. Від мрій до дій

Гуляючи вузькими вуличками в історичному місті, брукованими старим камінням, де кожен будинок дихає історією, серед фасадів, прикрашених кованими балконами та ліпниною, Антуан запримітив невеличкий готель. Його вивіска злегка вицвівша від часу, скромно повідомляла назву, написану витонченим шрифтом. А біля входу стояв штендер – невелика рекламна дошка. Антуан вже хотів пройти мимо, та мимоволі звернув увагу: «Це місце, де можна знайти прихисток мандрівникові, який не бажає витрачати цілий статок, але цінує атмосферу і затишок».

— «Здається, це те що мені потрібно», — промайнула думка і він вирішив залишитися  в ньому на ніч.

Усередині його зустріла тиха напівтемрява і запах старого дерева, змішаний із легким ароматом свіжозвареної кави. За невеликою стійкою реєстрації стояв літній портьє. Інтер’єр був простий, але зі смаком: дерев’яні меблі з потертими від часу краями, затишні крісла в невеликому холі, де можна погортати старі журнали або путівники.

Отримавши ключ, Антуан піднявся сходами й пройшов коридором до свого номера. Номер був невеликий, але чистий і охайний. Ніякої розкоші, лише найнеобхідніше: зручне ліжко, тумбочка, стілець, невеликий столик. З вікна відкривався вид на тихий дворик із повитими плющем стінами. Його погляд ковзнув по дахах сусідніх будинків, і він відчув відокремленість та спокій. Звіддалений гул міста не порушував атмосферу затишку, а радше доповнював її.

Розташувавши свої речі в номері, Антуан вирішив спуститися вниз, випити ароматної кави, а заразом дізнатися в портьє, де можна орендувати недороге житло в довгострокову оренду, доки він навчатиметься в інституті.

Спускаючись сходами до стійки реєстрації, Антуан одразу вловив легкий запах кави, й уявив собі світанок, коли перші промені сонця проникають крізь фіранки. Ти ще не встиг розплющити очі, але тебе вже огортає хвиля густого, насиченого аромату. Спершу він відчув глибокі, землисті ноти, тоді до них домішалися солодкуваті відтінки карамелі і темного шоколаду, далі хлопець розібрав яскраві фруктові ноти і, нарешті – легкий запах диму.

Чекаючи на свою чашечку кави, Антуан замислився: що ж так загострило його почуття? Голод після прогулянки чи нові враження від змін, що безсумнівно змінять його життя назавжди?

— «Є в цьому місці якась дивина…»

У маленькому, пропахлому старим деревом і поліроллю холі панувала напівтемрява. За стійкою, немов витягнутий із запорошеної скрині часів, височів портьє — чоловік із обличчям, покресленим зморшками. Антуан, стискаючи в руці чашечку запашної кави, боязко наблизився.

— Добрий день, — пробурмотів він, намагаючись надати голосу впевненості.

Портьє підвів на нього погляд з-під густих сивих брів. У його очах читалися втома і багаторічний досвід спілкування з найрізноманітнішими постояльцями.

— Чим можу бути корисним, юначе? — голос його був скрипучим, як старі двері.

— Я… я шукаю недороге житло, — Антуан запнувся, — неподалік від Архітектурного інституту.

Портьє повільно окинув його поглядом із голови до ніг, немов оцінюючи платоспроможність.

— Інститут, значить... — протягнув він. — Студент?

Антуан кивнув, протягаючи студентський квиток.

— Антуан Дюбуа, — представився він.

Портьє взяв квиток, покрутив його в руках і повернув.

— Дюбуа... — повторив він, немов пробуючи ім’я на смак. — Знаю я одного Дюбуа... правда, давно це було.

Настала пауза, яку Антуан не наважувався перервати.

— Що ж, Дюбуа, — нарешті вимовив портьє, — часи зараз нелегкі. Недороге житло... це поняття розтяжне. Але є в мене дещо. Не палац, звісно, але дах над головою і до інституту рукою подати.

— Правда?! — в очах Антуана спалахнула надія.

— Правда, — портьє кивнув. — Кімната на горищі. Вид на задній двір, зате тихо і можна милуватися зоряним небом і місяцем. До того ж ціна... скажімо так, студентська.

— Скільки?! — Антуан затамував подих.

Портьє назвав суму. Антуан полегшено видихнув. Це було цілком прийнятно.

— Я згоден! — вигукнув він.

— Не поспішайте, молодий чоловіче, — портьє підняв руку. — Спочатку подивіться. Кімната... своєрідна. Не всім до смаку. Давненько там ніхто не жив. Господиня закладу зберігає там якісь старовинні речі. Як на мене, звичайний мотлох, який давно треба було викинути.

— Гірше вже не буде, — із сумною посмішкою відповів Антуан, згадавши свою крихітну кімнату в рідному містечку.

— Можливо, ви й маєте рацію, — усміхнувся портьє, дістаючи з-під стійки старий ключ із масивним брелоком. — Останній поверх, кімната номер вісім. Якщо не сподобається, завжди можете повернутися. Ну а якщо сподобається, завтра вранці прийде господиня, із нею про все й домовитеся, — і раптом перейшов на змовницький тон. — Люди, які знають, подейкують, що вона зі знатної родини.

Погладжуючи вісімку на брелоку від ключа великим пальцем руки, портьє почав розповідати чергову історію. Не наважуючись його перебити, Антуан вирішив уважно вислухати.