Київ 1911-й рік
— Кави? Чи може пива?
Я кліпнув очима і нарешті зробив свій перший подих після… хм… смерті. Ми з Посередником сиділи в кав’ярні на відкритій веранді в парку. А за сусідніми столами…
— Не витріщайтеся, — зашипів він, мов розсерджений кіт.
— Я ніколи ще не бачив дам у кринолінах, — пошепки вибачився я, несила відірвати очі від публіки, що нас оточувала. Це що, якийсь карнавал? Де ми?
— Скільки ви ще будете задавати свої тупі питання, пане Холмс? — також пошепки обурився він.
— Вибачте, слухаю, — я взяв зі столу чашку кави, і обережно зробив перший ковток. Принаймні, я можу пити.
— Але не їсти.
Він що, підслуховує мої думки?
— Ні, вони ярко горять у вас на лобі, хлопче! — Він із задоволенням відкусив від пиріжка, що лежав перед ним на тарілці. — Ви ж пам’ятаєте, що Шерлок Холмс ніколи не їсть, коли розплутує справу?
— Що за безглузді умовності! — пхикнув я. — Я б залюбки щось з’їв.
— Нажаль, посмертя має свої незручні боки, — Посередник розвів руками. — Отже, маєте мотив якнайшвидше вирішити справу.
Цього разу руками розвів вже я. Він був правий. Халепа, в яку я примудрився вскочити, схоже мала тільки один варіант вирішення.
Теплий літній вітерець тріпав моє волосся, я його відчував, отже, тут я був живий. Але розумів, що довго таким не пробуду, якщо не впораюся із завданням Посередника.
— Отже, ми в Києві, — Посередник ретельно розжував шматочок пиріжка і смачно запив його кавою. — Сьогодні тридцяте серпня 1911 року, — він очікувально замовк, дивлячись на мене.
А мені лишалося тільки очима кліпати, бо я зовсім не розумів, до чого він веде.
— Ви зовсім не вчили історії, юначе? — розсердився він. — Що відбулося першого вересня 1911 року в Києві?
— Я хімік, я її стер, — роздратовано буркнув я, бо до власного сорому анічогісінько не пам’ятав про ці роки.
— Он як? Стер! Зрозуміло… — він знову, підкреслено апетитно, відкусив від того клятого пиріжка. Я мало слиною не вдавився. — Цього дня, точніше, для нас з вами — це буде післязавтра, у Оперному Театрі вб’ють прем’єр-міністра Російської Імперії Петра Столипіна.
— Хіба вбивцю не застрелили на місці?
— То ви не все стерли, пане Холмс?
— Майже, — я з насолодою проковтнув каву. Хоч щось мені можна в цьому бісовому посмерті. Крім загадок сторічної давнини, звичайно ж. — То що я повинен розслідувати? Є труп, є вбивця. Також труп. Відплата наздогнала його миттєво.
— Не все так просто. Мого клієнта цікавить замовник.
— О! То це ще й замовне вбивство?!
— Ви ж не думаєте, юначе, що прем’єр-міністрів вбивають задурно?!
Якийсь поважний пан з підозрою обернувся на наші підвищені тони. Посередник повторив вже значно тихіше:
— Звичайно, є замовник. Якщо ви його вирахуєте, пане Холмс, я буду вважати нашу угоду виконаною.
— Гаразд, я спробую, — А що мені лишалося?! Я вже ступив на слизьку стезю приватного детектива. — Ви дасте мені хоч якісь вводні?
— Тільки ті, якими володіє тутешня поліція, — якось занадто швидко відповів він. Я ледь не пожалкував, що ніколи не цікавився історією, бо тоді знав би набагато більше про свою поточну ситуацію.
— Боїтеся, що я можу змінити події, що вже відбулися, коли буду знати більше?
— Гарна дедукція! — іронічно хмикнув він. — Але, якщо серйозно, юначе, все, що вам потрібно знати, це те, що історія — річ нелінійна. І досить з вас поки що тої теорії! Розслідуйте справу.
— А якщо мені вдасться попередити вбивство? Ви не розсердитеся за таке втручання? Наша угода не постраждає?
— Таких подвигів від вас не жадають, — скривився Посередник. — Просто знайдіть замовника.