КРОК ПЕРШИЙ: РАПТОВИЙ. ВБИВСТВО В ОПЕРІ. 1.Знайомство

КРОК ПЕРШИ: РАПТОВИЙ.

ВБИВСТВО В ОПЕРІ

Київ 2017-й рік

Я не пам’ятаю, коли він вперше назвав мене — Шерлок. Це було смішно, але все, починаючи з нашого знайомства, так нагадувало оповідання славнозвісного сера Конана Дойля, що рано чи пізно, це повинно було статися. Будь-хто, врешті решт, спромігся би на таку аналогію.

Що до мене, то я почав кепкувати на цю тему з першої миті нашого знайомства. Я шукав квартиру для довгострокової оренди. І вже знайшов таку, що мені подобалася, але от біда — грошей в мене було обмаль на таку квартирку, бо звідки гроші у студента? Тієї весни я вчився на останньому курсі хімічного факультету Університету Шевченка і вже працював у лабораторії.

Отже, тепер я шукав сусіда, з яким би міг співіснувати на одній території, і мав необережність розповісти про це декільком однокурсникам, з якими підтримував приязні стосунки. Таких диваків було небагато. У вівторок я обідав у “Двох Гусях”, коли до мого столику підійшов Вітась, з яким я так-сяк товаришував ще з першого курсу. З ним був ще один хлопець.

Я підняв очі від тарілки, де безуспішно пиляв тупим ножем відбивну. Хлопчина був невисокого зросту, але стояв так рівно, ніби швабру проковтнув. Біляве волосся було підстрижено дуже коротко, і хоч на ньому не було форми, але й останній дурень здогадався б, що він військовий. Або нещодавно був ним.

— Знайомся, це Сашко, — сказав Вітась. 

Я знизав плечима.

— В тебе є нормальний ніж? Я не можу їсти з цією тупою залізякою!

— Візьми мій, — Сашко дістав з кишені гарний складний ніж і простягнув мені.

— Дякую, — Я розкрив ножа і, не піднімаючи очей, поцікавився: — Широкине чи Світлодар?

— Що? — здається, мені вдалося його здивувати.

— Я питаю, де саме ти служив. Це так важко для розуміння?

Вітась хмикнув. Він-то мене добре знав!

— Ти казав йому щось про мене? — Сашко рвучко розвернувся і з осудом подивився на мого приятеля. Я відмітив добру фізичну підготовку та скупі точні рухи. Снайпер? Ні. Скоріше, медик.

— Ані слова, — хитнув головою Вітась. — Холмогоров, звичайно, нахаба і не дуже приємний тип, але разом з тим — розумник, яких ще пошукати.

— Не треба бути великим розумником, — я неспішно різав відбивну сашковим ножем, — щоб зрозуміти, що ти, Сашко, напевно мій наступний сусід по квартирі.

— Чому? — він все ще був насторожі, але вже дещо розслабився і придивлявся до мене з цікавістю.

— Бо тільки ранком на перерві я сказав Вітасю, що шукаю сусіда, а в обід він приходить з тобою.

— Логічно, — Сашко присів за стіл навпроти мене. Мабуть, щоб краще роздивитися. Очі в нього були блакитні й трішки наївні. — Що ще?

— Ти давно на дембелі? -поцікавився я. — Зараз працюєш за фахом?

— Недавно. Так. За яким?

Він чітко, по-війсковому, відповідав на поставлені запитання. Але ж ми не на співбесіді, так?

— За своїм, — я знову знизав плечима. Ситуація ставала кумедною. Не знаю, чи помітив це Вітась, але я-то помітив! — Військовий шпиталь?

— Чорт, звідки…

— Облиш, це занадто просто! Потім розповім, якщо захочеш. Ввечері приходь дивитися квартиру, — я склав ніж і опустив його у кишеню. — Обіцяю ретельно вимити твого ножа. Поверну о сьомій за цією адресою, — я вирвав аркуш паперу з блокноту і швидко написав йому адресу нашого майбутнього житла.

— Бачу, ви порозумілися, — засміявся Вітась. — Тоді я пішов! Гарного дня, Кирило!

Так ми почали разом винаймати квартиру. Сашко був старший за мене на кілька років, до того ж пройшов через війну. Тому він трохи опікувався мною, та іноді звав пацаном, коли йому дуже вже дошкуляв мій спосіб життя та безлад, що я я мав звичку влаштовувати в будь-якому помешканні, де затримувався більше, ніж на добу.

А я, натомість, розважав його прогулянками по місту, яке він зовсім не знав. Ми разом вешталися по різним цікавим місцям, кав’ярням та барам, бо вдвох це було зовсім не так нудно, як самому. Він був майже ідеальним сусідом, і завжди легким на підйом. А його буркотливі напади в свою адресу я навчився не сприймати серйозно, бо — буду відвертим — за своє життя ще не зустрічав людини, яка б змогла довго витримати Кирила Холмогорова — тобто, вашого покірного слугу.

А потім я втрутився в небезпечну справу, та ще і Сашка втягнув. І безглуздо вмер.

З цього, власне, все й почалося.