Глава 10. Те, що лишається

Наступного вівторка Марина Коваль отримала відповідь. Не SMS. Не дзвінок. Папір. Світлана Павлівна поклала його перед нею в прозорому файлі й сказала:

Світлана Павлівна попросила Марину спершу перевірити прізвище, ім’я, по батькові та дату народження. Цього разу все збіглося. Марина усміхнулась.
— Тепер я навіть цьому радію.

Світлана Павлівна чекала, поки Марина прочитає. На аркуші підтверджували тільки те, що вже змогли звірити: хірург відкрив картку іншої Коваль; результат УЗД потрапив не до тієї взаємодії; давній фрагмент анамнезу не описував Марининого стану. За першими двома записами розпочали процедуру позначення помилки. Походження старого тексту ще встановлювали, хоча шаблон, у якому його знайшли, вже вилучили з активних. Кількість інших зачеплених записів у відповіді не називали.

Далі йшло про виписку іншого закладу, куди потрапила згадка про інсульт: туди надіслали висновок КДЦ і попросили переглянути документ. Відповіді ще не було. На останньому рядку обіцяли письмово повідомити Марину про завершення виправлень. Дата завершення не стояла. Вона перечитала цю частину й тільки тоді поклала аркуш на стіл.

— А іншим людям уже сказали?

Світлана Павлівна посунула до себе свій примірник.

— Почали телефонувати. Не всі відповіли з першого разу.

— Це довше, ніж написати про перевірку в листі.

— Значно, — сказала вона.

— А той лікар, з іншого закладу?

— Олена Сергіївна з ним говорила. Він переглядає призначення й виписку. Ми чекаємо письмової відповіді.

Марина провела пальцем по краю файлу. Папір у її руках був відповіддю лише на частину запитань. Марина знову глянула на папір. Тиждень тому їй здавалося, що всередині цієї історії є щось велике. Чийсь умисел. Схема. Людина, яка роками сиділа за чужими логінами. Може, навіть хтось, хто спеціально щось підміняв. А виявилося — ні. Один лікар відкрив не ту Коваль. Хтось неправильно прив’язав результат. Хтось колись створив шаблон і залишив у ньому чужий текст. І роками ніхто не звернув уваги.

— Це гірше чи краще? — запитала Марина.

— Що саме?

— Що ніхто нічого спеціально не робив.

Світлана Павлівна подумала.

— Не знаю.

— Я теж.

Марина склала відповідь навпіл. Потім згадала, що вона у файлі, й розгорнула назад.

Перед виходом Марина все ж спитала про хірурга, на чий запис скаржилася. Світлана Павлівна пояснила: Андрій Михайлович написав пояснення, запис виправляють, із ним провели розмову; звільняти його не збираються. Саме цього Марина й хотіла знати — скаржилася вона на неправильний запис, а не вимагала чиєїсь роботи.

Андрій Михайлович того самого дня прийняв Марину Коваль. Не цю. Іншу. Коли побачив прізвище в списку, кілька секунд сидів нерухомо. Потім відкрив картку. Перевірив дату народження. Закрив. Відкрив ще раз. Коли пацієнтка зайшла, він запитав:

Андрій Михайлович попросив нову Марину Коваль повністю назвати ПІБ, дату народження й телефон. Жінка здивувалася: усе ж є в картці. Він звірив дані ще раз і тільки тоді усміхнувся — після попередньої Коваль перевіряти йому тепер подобалося значно більше.

Жінка вирішила, що це жарт. Засміялася. Він теж. Трохи. Потім узявся до роботи. У нефрології було тихо хвилин дев’ять. Галя скористалася цим, щоб поїсти. Олена — щоб не говорити. Вони сиділи в кабінеті. Галя їла сирник із пластикового контейнера. Олена дивилася в телефон. Не читала. Просто дивилася.

— Мама сходила до стоматолога, — сказала Галя.

Олена відклала телефон. Галя сама забрала матір із дому, пообіцявши, що вони підуть, якщо та не захоче лікуватися. У кабінеті мама довго розповідала стоматологові про попередній невдалий візит. Він вислухав, зробив знімок, пояснив варіанти; видалити зуб вирішила вона сама, щойно зрозуміла, що може передумати. Тепер сердилася на всіх, найбільше на Галю, яка записала її без попередження. Галя не захищалася, лише відламала половину сирника й посунула Олені.

Галя відламала половину сирника й посунула Олені. На сніданок у тієї була тільки кава. За хвилину в двері постукали, і обидві автоматично сховали їжу. Галя першою помітила безглуздість: дорослі люди у власному кабінеті ховали сирник невідомо від кого.

— Заходьте!

У двері просунулася голова чоловіка.

— Я тільки спитати…

Галя заплющила очі. Олена почала сміятися першою. Не могла зупинитися. Чоловік дивився на них.

— Я щось не так?

— Ні, — сказала Олена.

Витерла очі.

— Питайте.

О дев’ятій наступного ранку Андрій Михайлович стояв біля вікна. Наталя Іванівна — у дверях свого кабінету. Сергій вийшов із серверної з викруткою в руці. Галя саме везла візок із паперами. Олена стояла біля свого столу. Хтось у коридорі ще шукав місце. Голосове повідомлення почалося. Розмови стихали нерівно. Один чоловік біля реєстратури продовжував говорити. Не по телефону. До працівниці.

— Я вам пояснюю…

Вона підвелася. Він не зрозумів.

— Що?

Жінка поруч торкнула його за рукав.