Глава 9. Кілька

Марина прийшла на п’ятнадцять хвилин раніше й цього разу не пішла до нефролога. Вона взагалі не хотіла бачити лікарів. У адміністративному коридорі було тихіше, ніж у тому крилі, де приймали пацієнтів. Тут люди не сиділи рядами, не притискали до грудей папки, не питали одне одного, хто останній. Двері були зачинені. На одних висіла табличка «Бухгалтерія», на інших — прізвища, які нічого їй не говорили. Світлана Павлівна сказала чекати.

Марина сіла. На колінах лежала сумка. Усередині — паспорт, телефон, пляшка води, зарядка, старий чек із супермаркету і упаковка таблеток, які Олена Сергіївна сказала приймати щодня. Вона приймала їх цілий тиждень. Це її трохи дратувало. Не препарат. Сам факт, що за останній тиждень у її житті раптом стало надто багато медицини. До цього нирки просто були десь усередині.

Тепер вони мали показники, таблетки на кожен день, дату наступних аналізів, електронні записи і окрему жінку на роботі, яка сказала: «Не забувайте міряти тиск». Марина міряла. Вчора було сто сорок два. Сьогодні — сто тридцять вісім. Чоловік сказав, що це майже однаково.

Марина сказала, що він не нефролог. Він відповів, що для віднімання нефролог не потрібен. Вона образилась хвилин на сім. Потім забула. Двері навпроти відчинилися. Вийшов Сергій. Марина впізнала його не одразу. Без ноутбука він виглядав молодшим.

— Ви до нас?

— До Світлани Павлівни.

— А.

Він уже пройшов повз, потім повернувся.

— Коваль?

— Так.

— Марина Олександрівна?

— Так.

— Зараз покличуть.

— Я вже зрозуміла.

Сергій усміхнувся.

— Я просто уточнив.

— Ви вдруге перепитали.

Він подивився на неї уважніше.

— Після вашої картки я тепер усіх перепитую.

Пішов. Марина подумала, що в цьому закладі всі говорять приблизно однаково, коли не хочуть сказати зайвого. Потім вирішила, що ні. Олена Сергіївна говорила інакше. Вона говорила так, ніби зайве їй просто нецікаве.

— Заходьте.

Світлана Павлівна сиділа не сама. Поруч був чоловік, якого Марина бачила одного разу здалеку. Начмед чи директор — вона не пам’ятала. На столі лежала роздруківка. Не її аналізи. Вона це побачила відразу й чомусь заспокоїлась.

— Сідайте, будь ласка.

Марина сіла. Світлана Павлівна поклала руки на стіл.

— Ми перевірили ваші записи.

— Усі? — спитала Марина.

— Ті, на які ви вказали. Інші перевіряємо за тим самим шаблоном.

— Отже, відповідь ще не готова.

— Повна — ні. Я не хотіла, щоб ви чекали тиждень, нічого не знаючи.

Марина не знала, чи це добре.

— І що?

Світлана Павлівна на секунду подивилася на чоловіка. Він кивнув їй: говоріть.

— Хірургічний запис внесено помилково до вашої картки через вибір іншої пацієнтки з таким самим прізвищем.

Марина чекала.

— Тобто це не мене зашивали.

— Ні.

— Я вже здогадалася.

Світлана Павлівна не усміхнулася.

— Запис буде позначено як помилковий.

— Видалити не можна?

— Ні. Електронні медичні записи, які вже зареєстровані в центральній базі, не видаляються. Помилковий документ позначають відповідним статусом.

Марина кивнула. Вона чомусь уявляла, що зараз хтось натисне кнопку і все зникне. Як повідомлення в месенджері. Не зникне.

— А УЗД?

— Там також помилка при прив’язці результату.

— Це теж виправлять?

— Так.

— А мама?

Світлана Павлівна притихла. Оце Марину цікавило насправді. Не хірург. Не УЗД. Навіть не факт, що система кілька років носила чужий шматок тексту під її прізвищем. Мама.

Світлана Павлівна сказала:

— Ми знайшли старий шаблон консультації. Сергій учора підняв архівну версію. Він ще звіряє, скільки записів її використали.

— Який шаблон?

— Лікарі іноді використовують заготовки для оформлення запису. У старому шаблоні залишився фрагмент анамнезу, який не мав там залишатися.

— Мамин?

— Частина даних збігається.

— Я питаю не це.

Чоловік поруч нахилився трохи вперед.

— Ми не можемо стверджувати, що саме цей текст був узятий із картки вашої матері, поки не завершимо звірку.

Марина подивилася на нього.

— А що ви можете стверджувати?

Пауза була коротка, але вона її помітила.

— Що цей текст не стосується вас.

— Це я теж знаю.