Глава 8. На екрані

Ірина Вадимівна не любила, коли люди починали розмовляти раніше, ніж вона ставила датчик. До зображення на екрані пацієнти встигали розповісти, де болить, що сказав сімейний лікар, що вони прочитали в інтернеті й що знайшли в сусідки: камінь, кісту чи пухлину. Вона вислуховувала те, що стосувалося направлення, і просила лягти. УЗД рідко відповідало саме на те питання, яке людина принесла із собою. Та якщо дати їй поговорити до обстеження, не доведеться вгадувати, чого вона злякалася.

— А нирки є? Обидві? — спитала перша пацієнтка, щойно Ірина почала.

— Обидві, — сказала Ірина.

Жінка видихнула з полегшенням. Ірина не знала, чи її справді лякала відсутність нирки, чи це була неоковирна спроба запитати, чи все гаразд. Відповісти ширше до огляду вона не могла. Дозатор нової пляшки з гелем видав цього разу пів долоні; Ірина витерла край серветкою, пересунула датчик і попросила пацієнтку затримати дихання.

На екрані була права нирка. Ірина виміряла її, зберегла кадр, перейшла до лівої. Після огляду вона пояснить жінці результат; зараз треба було впіймати потрібний зріз, доки та не почала рухатися. У новому полі програми зверху висів список обладнання, який з’явився із понеділка.

Вона вже третій день обирала один і той самий апарат із меню, хоча він стояв перед нею десять років і нікуди не збирався. Першого дня натиснула не той; Сергій виправляв. Другого перепитала в нього, чи треба обирати апарат щоразу. Треба. Нічого більше він не пояснив, бо в той момент йому дзвонили з іншого кабінету. Сьогодні вона натиснула верхній рядок і повернулася до вимірів.

Пацієнтка тим часом лежала так нерухомо, що Ірина сама почала поспішати: видно було, яких зусиль це їй коштує. Після нирок залишався сечовий міхур. На зображенні він був переповнений.

— У туалет дуже хочеться? — спитала Ірина.

— Уже дуже.

— Потерпіть хвилину.

— Я з восьмої терплю.

Ірина відірвалася від екрана.

— Чому з восьмої?

— Мені сказали наповнити міхур.

— А котра у вас година?

Жінка повернула голову до стіни, де висів годинник. Було 10:36.

— Ну.

— Ви дві з половиною години не ходили в туалет?

— Я ще води випила.

— Скільки?

— Десь півтора літра.

Ірина прикрила очі.

— Хто вам сказав півтора літра?

— В інтернеті.

Звісно.

— Після дослідження відразу підете.

— Я вже думала, не доживу.

— Доживете.

— А нирки витримають?

Ірина подивилася на неї.

— Нирки зараз найменше хвилюються через ваш туалет.

Жінка засміялася. Погано. Бо сміятися з переповненим сечовим міхуром було фізично небезпечно для гідності.

— Не смішіть мене.

— Я стараюсь.

Ірина повернулася до монітора. Ліва нирка. Кіста. Маленька. Проста. Вона виміряла. Не прокоментувала. Жінка вже не питала. Хвилину в кабінеті було чути тільки вентилятор апарата й машини за вікном.

— Все.

Ірина прибрала датчик. Жінка мало не підскочила.

— У туалет?

— Спочатку витріться.

— А.

Вона схопила серветки, швидко стерла гель із живота, частину залишила збоку, натягла светр.

— Туди?

— Праворуч у коридорі.

Жінка вже була біля дверей.

— А результат?

— Повернетеся.

— Добре.

І зникла. Ірина подивилася на незакінчений протокол. Ліва нирка: проста кіста. Невелика. Нічого особливого. За дверима швидко пройшли кроки. Ірина усміхнулася сама собі. Наступний пацієнт прийшов із дружиною. Чоловік був мовчазний, дружина — ні.

— У нього там щось із ниркою.

— З якою?

— Правою.

Чоловік сказав:

— Лівою.

— Тобі праву казали.

— Ліву.

— Хто казав?

— Лікар.

— Який?

Він подивився на неї.

— Наш.

Дружина повернулася до Ірини.

— Він нічого не пам’ятає.

Чоловік почав знімати сорочку.

— Я все пам’ятаю. Просто не те, що ти.

Ірина показала на кушетку.

— Лягайте.

— Я можу тут бути? — запитала дружина.

Чоловік уже ліг.

— Сиди.

Це було сказано без роздратування. Просто як люди говорять після тридцяти років шлюбу: вже без зайвих форм. Ірина нанесла гель. Перші хвилини дружина мовчала.