Глава 6. Воно саме

У понеділок Сергій прийшов о 7:21. Поки знімав куртку, побачив із реєстратури повідомлення про помилку. О 7:26 там уже чекали на нього. Монітор світився синім вікном, а дівчина за стійкою сказала, що програма «сама викинула». Він попросив показати, на якій дії. Пацієнта, якого вона відкривала, дівчина не пам’ятала; помилка була звичайна, сесія злетіла після оновлення. Сергій відновив роботу за дві хвилини.

— То що було? — спитала вона, коли знову з’явився список записаних пацієнтів.

— Воно само.

— Дурак.

— Звертайся.

О 7:32 він був уже на другому поверсі.

У процедурному не друкував принтер. В УЗД кабінеті не відкривалося мережеве сховище. У терапевтки зник ярлик із робочого столу; Сергій знайшов його в кошику й повернув, не влаштовуючи розбору, хто туди його поклав. Наталя Іванівна все одно пояснила, що не видаляла. На годиннику було 7:48. До короткої зустрічі з адміністрацією в обідню перерву лишалося понад чотири години.

Дорогою назад Сергій відповів на два повідомлення. Одне — дружині: «Так, заберу». Друге — доньці: «Ні, не забуду». Далі були звернення реєстратури й логи, до яких він повертався уривками між викликами. Дані не складалися в один ланцюжок, хоч адміністрація питала саме про нього. Замість схеми підміни виходили окремі дії різних людей.

У чаті КДЦ хтось запитував: «Колеги, в кого сьогодні не працює система?» Двоє відразу відповіли, що в них працює. До полудня Сергій устиг розібрати ще два звернення й піднявся до начмеда. Там уже сиділа Світлана Павлівна. Хірург стояв, Наталя Іванівна прийшла з чашкою чаю. Сергій поклав ноутбук на край столу: до наступних прийомів у лікарів було обмаль часу, тож довгу презентацію ніхто б не витримав.

Олена — без кави. Сергій помітив це тільки тому, що два попередні рази вона була з кавою.

— Де директор? — запитала Світлана Павлівна.

— Іде, — сказав начмед.

— Звідки?

— Не знаю.

— Я просто питаю.

Сергій відкрив ноутбук.

— Можна я почну без директора?

— Починайте, — сказав начмед.

— Тоді коротко.

Він вивів таблицю.

— У картці Коваль три окремі помилки. І ще один схожий випадок ми знайшли в іншій картці.

Наталя Іванівна зітхнула.

— Уже краще.

— Не зовсім.

— Ну звісно.

Сергій показав перший рядок.

— Хірургічний запис. Інша пацієнтка з тим самим прізвищем. Відкрита не та картка.

Андрій Михайлович сказав:

— Я вже написав.

— Я знаю.

— Двічі.

— Я теж знаю.

— Другий раз через формулювання.

Світлана Павлівна не підняла очей.

— Не починайте.

— Я мовчу.

— УЗД, — продовжив Сергій. — Протокол був створений правильно, але результат приєднали не до тієї взаємодії.

— Хто? — запитав начмед.

Сергій назвав користувача. Світлана Павлівна записала.

— Людина сьогодні працює?

— Так.

— Пояснення візьмемо.

Сергій перейшов далі.

— Терапевтичний запис із анамнезом матері. Тут складніше. Взаємодія реальна. Пацієнтка реальна. Лікар на той момент працювала тут.

— Але текст чужий, — сказала Олена.

— Частково.

— Наскільки частково?

— Досить, щоб я не називав це збігом.

Олена кивнула. Ніхто не сказав «копіпаст». Слово вже висіло в кімнаті без допомоги.

— І четверте? — запитав начмед.

Сергій відкрив інший рядок.

— Четверте ми знайшли вже не по Коваль. Той самий кабінет, той самий період. Інший лікар, інший пацієнт. У тексті є фрагмент із чужої картки.

— Теж родич? — запитала Світлана Павлівна.

— Ні.

— Добре.

Сергій подивився на неї.

— Чому добре?

— Не знаю. Уже хоч щось інше.

У дверях з’явився директор.

— Що пропустив?

— Нічого хорошого, — сказала Наталя Іванівна.

Він сів.

— Продовжуйте.

Сергій показав наступний екран.

— Я ще підняв користувачів по 214-му за серпень. Там працювали семеро лікарів, три медсестри, двоє реєстраторів заходили зі своїми обліковими даними, коли переносили записи, плюс технік.

— Який технік? — запитала Світлана Павлівна.

— Я.

— А.

Сергій перегорнув.