Глава 5. Субота

Олена прокинулася о 6:43 без будильника. Поруч спав чоловік, а кіт примудрився зайняти решту ліжка. Вона ще трохи лежала й слухала, як за вікном починають їздити машини. Зазвичай у суботу вона досипала, але сьогодні вже перебирала в голові вчорашню пацієнтку з калієм 6,8, невирішене питання Марини Коваль і банку меду, яку обіцяла прибрати. За медом і встала.

Банка стояла на кухонному столі. Чоловік учора відкрив її й залишив на кришці липку смугу. Олена поставила чайник, витерла стіл і лише тоді помітила, що робить це так само старанно, як щойно намагалася подумки закрити чужу картку. Мед приніс брат пацієнтки. Звідки в нього пасіка, вона навіть не спитала; на прийомі цікавилася зовсім іншим. Кіт прийшов подивитися, чому всі встали раніше за нього.

Чоловік з’явився босий, у старій футболці, поки Олена наливала чай. На кухні запахло його кавою. Він спитав, чи не захворіла вона, якщо відмовилася від своєї. Олена сказала, що просто не хоче. Його це влаштувало ненадовго: відкривши холодильник, він виявив, що на два вихідні вони мають картоплю, хліб і корм для кота. На ринок він збирався сам. Олену покликав із собою, але вона хотіла побути вдома, хоч усю п’ятницю й скаржилася, що нікуди не виходить.

— Я піду на ринок. Ти зі мною?

— Не сьогодні.

Він прийняв відповідь без образи й поставив її чашку далі від краю стола, щоб не скинув кіт. Від того, що він не перепитав, Олені чомусь захотілося пояснити більше. Вона не стала.

О 8:12 написала Галя.

Мама мовчить. Олена прочитала. Відклала телефон. За хвилину знову взяла. Ти їй дзвонила? Відповідь прийшла одразу. Ні.

Олена набрала «Тоді це взаємне» й стерла. Поради, яких у неї не просили, давати було легко; від цього вони не ставали потрібнішими. Вона запропонувала Галі подзвонити самій. Та відповіла, що не хоче, але через десять хвилин усе ж набрала матір. «Сказала, що я невдячна. Тепер і я так думаю». Олена посиділа з телефоном у руці, нічого не написавши. У цю розмову вона не могла вставити діагноз або рекомендацію, а дружнього «не думай до обіду» вистачило б хіба до обіду.

Чоловік пішов на ринок о дев’ятій. Олена помила чашки й поставила прати рушники. Потім узялася пересаджувати рослину, яку відкладала з серпня: витягла корені зі старої землі, розсипала половину на підлогу, не знайшла совка. Горщик стояв на столі, рослина вже не могла повернутися назад, коли телефон почав тремтіти від повідомлень загального чату КДЦ. Вона витерла руки й побачила Сергієве: «Колеги, хто користувався кабінетом 214 у серпні, напишіть мені ОСОБИСТО».

За двадцять секунд офтальмологиня написала, що була там один день.

«ОСОБИСТО», — повторив Сергій.

«А що сталося?» — спитав хірург.

«Перевіряю обладнання», — відповів Сергій.

«Тоді навіщо писати особисто?» — поцікавився невролог.

«Сергію Петровичу, будь ласка».

«Я теж Сергій Петрович». Олена засміялася вголос. Кіт розплющив очі. За хвилину в чаті з’явився директор і попросив усіх виконати прохання ІТ, не засмічуючи загального чату.

Посипалися відповіді: «Зрозуміло», «Добре», «Ок», «+». Олена закрила чат. Сергій написав їй особисто: «Ви в 214 не працювали?» Вона відповіла «Ні» й отримала коротке «Дякую».

Олена набрала «Знайшов щось?», але стерла. У суботу він усе одно не розповість більше, ніж може. Вона повернулася до горщика; землі на столі вже підсихали краї. Чоловік прийшов із двома пакетами й пучком кропу, який ледве вмістився на полицю холодильника.

— Навіщо стільки?

— Дешево.

— Нам не треба дешево. Нам треба трохи.

— Заморозимо.

— Ти заморозиш?

— Ти.

Олена взяла пакет.

— Ні.

— Тоді я.

Поки він розвантажував сир, молоко, яйця й помідори, вона знайшла загорнутий у папір шматок сала.

— В нас же було м’ясо.

— Мені дали спробувати. Хороше.

— Хто дав?

— Продавець.

Він чекав, чи вона продовжить допит. Олена прибрала сало в холодильник. Чоловік уже різав хліб.

Чоловік сказав:

— Твоя мама дзвонила.

Олена завмерла з молоком у руці.

— Я вчора їй дзвонила.

— Я сказав. Вона пам’ятає. Хоче, щоб ми сьогодні приїхали.

Олена поставила молоко. Мама могла сказати їй це особисто, коли вони говорили, але покликала через чоловіка: так відмовляти було складніше.

Чоловік почав різати хліб.

— Поїдемо?

— Тобі це зручно?

— Так. Машиною швидко.

Олена подивилася на годинник. 11:17. День ще був довгий.

— Добре. Після обіду.

Він зізнався, що вже сказав мамі «подивимось». Олена хотіла зауважити, що в його устах це майже згода, але вони обоє це знали. Мама жила на іншому кінці міста, на третьому поверсі старого будинку. Ліфтом користувалася лише за великої потреби: він, за її словами, сіпався. Двері відчинила одразу.