Глава 4. До понеділка

У п’ятницю після третьої КДЦ починав брехати. Не навмисно. На табличках усе ще було написано, що заклад працює до п’ятої. У коридорі горіло світло. Реєстратура відповідала на дзвінки. Принтери друкували, лікарі приймали, Галя носила якісь папери з кабінету в кабінет. Але всі вже потроху жили після роботи. Хтось замовляв таксі. Хтось писав дитині, щоб не чекала. Хтось діставав із холодильника контейнер, який не встиг з’їсти в обід, і вирішував, чи забирати додому. Світлана Павлівна ходила швидше, ніж зранку. Це означало, що вона хоче піти вчасно.

Олена знала це, бо зазвичай Світлана Павлівна не ходила швидко взагалі. Вона переміщалася з тією швидкістю, з якою люди носять гарячу чашку: без метушні, але краще не ставати на дорозі. О 15:17 вона зайшла до нефрології.

Світлана Павлівна зайшла о 15:17 й почала не з Коваль, а з графіка: чи Олена справді сьогодні до п’ятої і де Сергій. Олена нагадала, що айтішник за день устиг побувати вже в половині закладу. Світлана Павлівна видихнула, сказала «добре» — і не пішла.

Не пішла.

— Що сталося?

— Нічого.

Олена чекала. Світлана Павлівна сперлася долонею об край столу.

— По матері Коваль знайшли старий запис.

— І?

— Дуже схожий текст.

— Наскільки?

— Настільки, що я б не хотіла зараз це обговорювати.

— А навіщо прийшла?

— Сказати, що не обговорюємо.

Олена подивилася на неї.

— Зрозуміло.

— І ще колишній терапевт не відповідає.

— Хто дзвонив?

— Я.

— Може, працює.

— Вона тепер у приватній клініці.

— Там теж працюють.

Світлана Павлівна вже відкрила рот, але раптом засміялася. Коротко. Сама з себе.

— Все. Я пішла.

Біля дверей обернулася.

— Якщо Сергія побачите — до мене.

— А якщо не побачу?

— Тоді до понеділка.

Це прозвучало майже щасливо. Олена ще тримала в руці ручку, коли Світлана Павлівна повернулася. На дверях кабінету висіла табличка «НЕ ВХОДИТИ БЕЗ ЗАПИСУ». Вона постукала саме в ту хвилину, коли Олена вирішила нарешті допити чай.

— Ви сказали Марині, що переглядаєте її старі записи? — спитала Світлана Павлівна.

— Сказала, що перевіряють те, на що вона звернула увагу. Більше я не знаю.

— І правильно. Мені сьогодні вже двічі переказали, ніби ми знайшли людину, яка підміняла картки.

— Хто переказав?

— Люди, які навіть журналу дій не бачили.

Олена хотіла поцікавитися, чи можна хоч щось переказати Марині, але в телефоні Світлани Павлівни знову заблимало ім’я колишньої терапевтки. Та не відповідала. Світлана Павлівна скинула виклик, посунула чашку подалі від краю столу — вона робила це навіть із чужими чашками — і сказала, що письмову відповідь дадуть після звірки. Не сьогодні. Олена глянула на годинник: до кінця прийому лишалося менше двох годин, а жінка на 15:20 ще не прийшла.

Пацієнт на 15:20 запізнився на одинадцять хвилин і з порога пояснив, що записав собі 15:30. Він навіть спробував порахувати, чи не виходить із цього, що запізнився всього на хвилину. Олена посадила його й попросила аналіз, через який сімейна направила до нефролога. Аналіз був у месенджері. Поки він гортав фотографії велосипеда, пральної машини й чиєїсь руки в гіпсі, повідомлення дружини приходили одне за одним: чи зайшов, що сказали, чому мовчить. Чоловік соромився затримувати прийом більше, ніж свого креатиніну. Олена попросила його написати сімейній лікарці по файл і тим часом з’ясувала, які препарати він приймає, чи має діабет і що відомо про попередні показники.

Креатинін виявився 132. Попередні результати й розмова не вимагали поспіху, але вимагали звичайної роботи: тиск, ліки, знеболювальні, дата контролю. На запитання про пиття він насторожився. Дружина щоранку наливала йому півторалітрову пляшку; ввечері він повертав більшу частину. Каву вона не рахувала рідиною, а він і не сперечався. Олена уточнила, що кава — теж рідина. Чоловік потягнувся до телефона, ніби це було термінове повідомлення для дружини.

— Після прийому, — сказала вона.

Він поклав телефон. Уже на виході спитав, чи може сказати вдома, що нефролог «дозволила каву». Олена не дозволяла; вона лише попросила враховувати її в загальній кількості рідини. Чоловік повторив це вголос, перевіряючи, чи запам’ятав, і нарешті вийшов. Галя повернулася від стоматолога о 16:03 й сіла біля дверей, не знімаючи сумки з колін. Мама дійшла до кабінету, сіла в крісло й там передумала. Два тижні болю не переважили страху; стоматолог сказав приходити, коли буде готова. Галя розсердилася, накричала на неї дорогою й тепер знала, що мама мовчатиме, доки вона сама не подзвонить.

— Ти можеш подзвонити першою, — сказала Олена.

— Зараз — ні.

За дверима постукали. Галя підвелася поставити чайник, а Олена покликала наступну пацієнтку. Обидві залишили розмову без рішення. Наступною була жінка років сімдесяти з маленьким рюкзаком. Сіла. Оглянула кабінет.