Глава 3. Пояснювальна

Андрій Михайлович переписував пояснювальну втретє. Перший аркуш лежав зім’ятий у кошику, другий він перекреслив сам. На третьому застряг на словах «Унаслідок технічної помилки мною було…»

— Не пишіть «технічної», — сказала Світлана Павлівна. Вона стояла біля вікна з телефоном, який від ранку ніяк не замовкав.

— Чому?

— Сергій ще не встановив причину. Напишіть, що зробили ви.

Андрій подивився на аркуш. Перший пацієнт був записаний на восьму тридцять, а годинник над дверима показував 8:07. Папір терпляче чекав, на відміну від пацієнтів.

— Я відкрив Коваль. У списку були дві Коваль. Я не перевірив дату народження.

— Оце й напишіть.

— Без «унаслідок»?

— Особливо без нього.

Він вивів перше речення, а Світлана Павлівна взяла слухавку. Наталя Іванівна з терапії сказала, що не пам’ятає свого прийому Марини Коваль. Світлана попросила написати саме це й не припускати в поясненні того, чого вона не пам’ятає. Розмову перебив дзвінок із реєстратури: там хотіли прибрати з картки спірний запис, щоб «Марина більше не хвилювалася». Довелося тричі повторити, що до перевірки нічого не чіпають. Андрій подав аркуш. Вона прочитала, повернула йому ручку.

— Підпис.

— Я там уже написав своє прізвище.

— Тепер підпишіть.

О 8:19 він забрав копію пояснювальної й пішов у кабінет. Сергій надіслав Світлані Павлівні звірку семи дій із заявкою на перенесення комп’ютера до хірурга. Номер 214 на екрані вказував на системний блок, а не на кабінет, де фізично сидів лікар. Проте в Марининій картці залишався результат УЗД, якого вона не проходила, а в старій терапевтичній взаємодії — ще одна невідповідність. Тут заявка техніка вже нічого не пояснювала.

— А шаблон? — запитала Світлана Павлівна.

— Поки бачу лише однакові фрагменти старих записів. Самого шаблону ще не знайшов. Подивлюсь архів.

— Коли?

— Коли адміністратор МІС дасть доступ.

Вона поклала слухавку й написала Олені: «Марина вчора назвала вам код сама?» Олена вже підходила до кабінету. Відповіла: «Так. Для доступу до старих записів». Сергій прочитав переслану відповідь і подзвонив ще раз: Оленин запит підтверджений пацієнткою; з хірургічним записом цей код нічого не пояснює. Галя стояла біля кабінету й розмовляла з літньою жінкою.

Біля кабінету Галя сперечалася з літньою пацієнткою, яка мала направлення й не розуміла, чому двері ще зачинені. Олена саме підійшла; жінка уточнила, де лікар була до цього. — На роботі, — відповіла Олена, відчиняючи кабінет. Пацієнтка подивилася на двері, потім на неї й задоволено вирішила, що тепер робота нарешті почалася.

Жінка задоволено сіла. Олена вислухала її, звірила направлення з аналізами й записала дату контролю. Коли двері за пацієнткою зачинилися, зайшла Галя.

Галя зайшла з паперами й сказала, що мусить о третій відвезти матір до стоматолога. Вона забула передати показники газового лічильника, але саме стоматолог був причиною, з якої вона нервувала: минулого разу мама вийшла не на тій зупинці, а біль уже тривав другий тиждень. Олена сказала їхати й пообіцяла впоратися з прийомом до її повернення. Галя попросила повторити це ще раз — тепер не як начальницьке «впораюсь», а як дозвіл піти й не телефонувати кожні десять хвилин. Олена повторила. Галя все одно затрималася біля дверей, перевіряючи, чи нічого не забула.

І пішла. О дев’ятій хвилина мовчання застала Олену біля принтера. Галя тримала контейнер із пробірками; вона поставила його на підвіконня й лишила долоню на кришці. Принтер так і не віддав аркуша. Після хвилини Галя дістала його — пом’ятого, але придатного — і віднесла пацієнтові сама. Перші дві години минули майже без подій. Для КДЦ це означало, що події були, але жодна не вимагала директора. Жінка з артеріальною гіпертензією принесла два щоденники тиску — один свій, другий чоловіка, бо «може, вам для порівняння». Чоловік після стаціонару не пам’ятав назви препарату, зате пам’ятав, що таблетки «дуже дорогі й у синій коробці».

Молода жінка з протеїнурією прийшла з мамою. На запитання про набряки вони відповіли одночасно й по-різному. Олена попросила доньку описати, що та бачить сама: чи змінюється взуття до вечора, чи набрякають повіки зранку, коли це почалося. Мати кілька разів хотіла доповнити відповідь; донька не злилася, але щоразу втрачала нитку. Олена дала їй закінчити, а вже потім запитала матір, які саме зміни та помітила. Вони обидві говорили правду про різні дні. До кінця прийому знадобилося не тільки уточнити аналізи, а й записати, хто що помічав і коли. Ближче до одинадцятої прийшла Марина Коваль. Без запису. Галя привела її сама.

— Вона до адміністрації. По дорозі зайшла.

— Я не по дорозі, — сказала Марина. — Мене сюди прислали.

— Хто?

— Світлана Павлівна.

Олена відклала ручку.

— Що сталося?

Марина сіла. Сьогодні вона була без синьої куртки. У світлому светрі. В руках — телефон.

— Мені сказали, що хірурга вже знайшли.

— Знайшли не хірурга. Знайшли помилку.

— Це краще?

— Для хірурга — так.