Розділ 5. Прийшов вівторок – зіллячко зварила,

З часу на час батьки Килини змирились із вибором доньки. Вони з’їздили до його батьків, послухали думки його односельчан (що, на жаль, виявились позитивні всі до одного) та провівши довгі допити і розмови таки через місяць вони погодились на такого зятя. Про мене вони теж у нього допитувались, але він лише прикидався, що наші непорозуміння то дрібниці. Проте кожного разу у його очах я помічала недовіру. Він не знав чи точно я відьма. Килина йому сказала свої думки, але він сповна ще не переконався. Роз’яснює чи потрібно діяти.

Тоді я прикинулась теж без образ. Ніби все прийшло до ладу як він і справді перевірений купець.

— Ярино, — сказала мені Килина кілька тижнів потому, сидячи в моїй хаті, поки я розчісувала її світле волосся. — Скажи, ну не так же в тебе все серйозно з тими відьмами?

Я знала, що скоро вона не стримається. Цю розмову вона відкладала допоки я не покажу ознак хоч якоїсь приязні до Кирила. Тому, коли та біда, за її думкою, минула, вона перейшла за вирішення іншої. Яка теж їй напряму загрожує, до речі.

— Ти все ще думаєш за ці дрібниці?

— Це не дрібниці, Ярино! — в дзеркалі я побачила як вона із докором дивиться на моє відображення, — нечиста сила це гріх.

— Була ж відьма, що зняла прокляття. Врожаї у нас вродили. Чого тоді відьми всі погані?

— Вона була добра, — твердо промовила Килина, — рівно до тих пір як з'ясувалось що її не стільки вело добро, скільки вигода. Вона не стала наставляти своїх наступниць, щоб ті на користь села працювали. Ні — вона кинула нас і полишила тим божевільним корити хаос. Хтозна якими втіхами із чортами вона зараз займається.

Я зжала щітку для волосся, що аж кісточки на пальцях побіліли, але в лиці не змінилась.

— Взагалі-то вона померла.

— Байдуже, — буркнула Килина із палким поглядом, — але тебе із тими чортовими дівками не має бути, Ярино. Вони через тебе життя людям поотруюють. Ти ж цілителька, хтозна про які трави вони тобі нарозказують, а ти за істину візьмеш.

Я припинила розчісувати.

— Ти мене зовсім за дурну тримаєш?!

— А як, Яро, це виправдати?! — вона повернулась до мене з відчаєм, — що тебе тримає із ними?!

— Не Медорада і Ореста причини твоїх бід, — сказала я Килині і з льодяним полум'ям продовжила: — Ти сама. І твій обранець.

Та встала, теж запалюючись, і тоді мовчки пішла геть. Лише кинула на стіл кулон. Скляшка із барвінком всередині. Його огортала записка:

"Як читаєш це, то ми знов в глухому куті. Хоч це за оберіг візьми, Кирило каже, що захистить од злих заговорів"

Господи, ну яке ж дурне. Я думала той самопроголошений полювальник на відьом хоч щось знає про чари, а виявився звичайним вбивцею без краплі істинних знань. А хоча що докоряти, як нас майже не подолати.

***

Ще з півмісяця ми не розмовляли. Я носила її оберіг, щоб схамувати пильність обох наречених. Кожен раз як ми стикались, їх погляд опускався до моєї шиї. Кирило все ще мені не довіряв, але відкрито ворожди не виказував і схвально кивав собі кожен раз як бачив кулон.

Я крокувала стежиною, що огортав туман з усіх боків. Місяць намагався освітити тропу і розкрити мене, але знав, що його волі не боротись з моєю. Тому незабаром лише темрява огорнула мою постать. Там, на околиці лісу, де вщент була розбита церквушка і залишився лише невеликий округлий фундамент із каменю, що став відьмі-матері місцем зустрічей, а кожній відьмі слугував місцем сили. Тепер тут завжди панував туман. Селяни почали складати історії, пояснюючи, що за сила там оселилась. Дехто згадував міфи та то маячня. Лише осередок відьом був істинною націллю. У що селянам вірилось мене мало турбувало, але тепер тут була одвічна тиша. Місце назвали проклятим.

Ступивши на камінь, вибудований на місці шабашів давніх відьом, туман розступився і явив мені ще дві фігури, які вже чекали на мене.

— Що за витівку плануєш тепер, сестро? — посміхнулась Медорада, кладучи до рота червону ягоду.

— Не важливо, що, — із задоволенням протягнула Ореста, — Ярина завжди вигадає пекло для недруга. Як там наші закрутки, працюють?

— Ми наслали прокльонів на все його життя, — розтягнулась в посмішці я. Закрутка Орести вже прийшла до дії. Все обличчя хлопця наступного ж тижня покрилось червоними цятками. То були легкі прокляття, та тренуватись же дівчатам треба. Медорада і тітка Мотря наслали фінансові й городні скрути. Мій прокльон же міг би пронести на собі всю кару, та я все одно прагну мститись. Не буде у Кирила нащадків, які б могли продовжити його справу. Бо їх не буде зовсім.

Я з теплом подивилась на мою новоспечену родину. Ті, з ким я сама своя.

Мені не хотілось бути злою божевільною відьмою, як про те казала Килина, але якщо навіть вона не має й граму поваги до відьомського діла, до того, що виходить за душогуба, то і мені справ немає до репутації. Настав час мститися.

Після материної смерті ми поїхали з дівчатами із села, набували знань од інших знахарок, як вони себе звали. Тоді дівчата нарешті вивчились родовому ремеслу. І тоді ж я почула перші чутки про душогубів. І кожна відьма розповідала про родину, що колись перетнула дорогу відьмі. Старший син проявляв ті ж здібності, що і його прапрадід, котрий зміг вбити відьму. До вишукувань слабких місць. Ще змалку Кирило допомагав травити непотріб чи то комах в саду, чи то лисиць, що крали кур. Родина поколіннями намагалась відмитись од звання душогубів, але син голови сільради пішов по родовій стежці. І від того його боялись. Так казали знахарки. Та особливо він був одержимий прокляттям Краснополя. До кожної зі знахарок він навідувався і розпитував за ту відьму. Не приймав ту, хто ходила далі аніж відвари з польових трав. Але як влучно виявилось, на момент смерті відьми він знаходився в друга у селі, що по іншу сторону од проклятого. То підтвердив його друг. А незабаром, почувши новину, Кирило поквапився дізнатись, чи правда те, що каже люд. Незабаром хлопчина вже майже оселився в ненависному селі. Ходили навіть чутки, ніби не боючись тепер прокляття, він знайшов там наречену, що кожної ночі під місяцем милого чекала. Проте ж за Килину я не переймалась, бо її батьки на подібні гулянини не відпускали.