Розділ 1. Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці

Вітер. Він розносив думки, полум’я душі, мрії по степу. Над жовтим житом та під синім небом мені виднілось майбутнє. Щастя, якого тут іноді бояться здобути, але в мене воно буде. Я не боюсь повір’їв. І мій наречений теж. Наше село прозвали Краснополем за його гарні краєвиди, але приїжджати сюди ризикувало небагато з тих, хто хотів подивитись на красу. Всі боялись Їх. І прокляття, навислого над селом.

Відьми розселилися повсюди, але віками саме наше село називали їх осередком. В нас завжди були квітучі врожаї, навіть під час страшних спек. Але відьми приносили й смерті. Казали, що колись, одна з краснополих відьом прокляла це село і кожен, хто виїжджає звідси по заміжжю за чужинця приречений на нещастя.

От я й потрапила в таку ситуацію. Натрапила на нареченого з далекого села. Проте ніхто не збирається мене тут залишати через старі повір’я.

Хоча суджений ще й ніким не затверджений. Потрібні благословення. І першим на те я пішла за найближчою до мого серця краснополкою. Ярина клопотала у своїй майстерні. Вона ще змалку працювала зі своєю мамою в нашій старій майстерні, яку мій тато полишив після травм як впав на коні.

От і зараз вона збирала букет зелені, сушеної й свіжої, розкладаючи й записуючи, а щось вона укладала в кошик.

— Яринко, в мене новини, — радісно пролепетала я, привертаючи її увагу. Вона ледве підняла свій погляд і, кивнув, залишила нову нотатку в блокноті.

— Яро, ну відволічись, то важливо.

Вона стояла у своїй довгій сукні-вишиванці зі сплетеною чорною косою. Чорні очі все ще не підіймалися до мене.

— Кажи, — лише пробурмотіла вона, вже щось товчучи у ступці.

— Я виходжу заміж, Яро, — вже без настрою промовила я. Нащо вона зіпсувала цей момент?

Нарешті, повільно утерши руки о рушник, дівчина підняла голову.

— Вітаю, — протягнула вона вдивляючись у моє обличчя. Що вона там шукала? — І хто ж суджений.

— Кирило. Із Сивояру.

— З Сивояру, — піднявши свою густу чорну брів, перепитала вона, — це той, що на вечорниці до тітки Мотрі заглядав?

Я кивнула.

— І як у вас це давно?

Я нервуючи повертіла своє кільце. Яра це відмітила своїм пильним поглядом.

— Майже з рік.

— Тобто з його перших відвідин.

Сковтнувши, я кивнула.

Яра знов повернулась до своїх трав. Схвалення з її вуст я не почула.

— Йди розберись з батьками, Килино. Хай вони дають добро.

— Але ж ти його знаєш, — у відчаї сказала я, — Ти…

— Помиляєшся, подруго. Він для мене чужак. І ти не боїшся відьомського прокляття?

— Яро, ці розказні старі як ніч. Навіть якщо прокляття й існувало, його вже нема.

— Ти не права, — сказала вона мені.

По тілу пробігли мурашки.

— Думаєш Медорада та Ореста підтримують те прокляття?

— Чого ти думаєш, що то вони?

— Бо вони зізнались, Яро. Що ще треба?

— Справді, — видихнула вона. — Але тобі не треба ризикувати. Залишайтесь тут.

Я розсміялась.

— Тут, Яро? Ми поїдемо до міста й там влаштуємось. Чого стирчати тут?

— Дім, родина, прокляття.

— НЕ ВІРЮ, — розсміявшись сказала я, — побачимось на вечері, подружко. О восьмій. Не запізнюйся.