Глава 4

Виходячи з себе, не забудьте повернутися.

- Дон-Амінадо

10.02.2024

Катя

Сьогодні пара була лише одна. Ще нема й обіду, а я вже вдома. Блаженство ... Тихо провертається в замку ключ, знайомо клацає світло, за стінкою про щось пліткують нерозлучні подружки. Їхні голоси я чую трохи приглушено, а ось протяжне "Мяу" рознеслося по квартирі надзвичайно чітко і дзвінко.

Що це ще за сюрпризи?!

Скинувши чоботи та пальто, поспішаю до кімнати.

Ну що сказати… На килимі сидять ці красуні, посередині - махровий рушник, а в його хвилях не менш пухнасте чорняве створіння.

- Ну і звідки тут узялося це диво?

-  З вулиці, - посмішка до вух і хлоп-хлоп очима, та ще й синхронно.

- А про те, що у мами алергія ви не згадали?

- Але ж він бідний, нещасний. Він же замерзне.

Подивилася на ці три зворушливі мордочки і навіть лаятись не змогла. Я ж не залізна, мені теж жалко. І все-таки тут йому не місце...

- До приходу батьків ви повинні знайти йому дім.

- Ми самі хотіли запропонувати! - радісно вигукнула Соня. - Давай віддамо його Борі! Вибачимося так…

- Ось і сходіть до нього, – кивнула я. - Тільки не як минулого разу.

Я на їхні хитрощі не поведуся, не дочекаються. Якраз згадала, що в холодильнику у нас шаром покоти, а це вже чудовий привід піти.

- Я поки що в магазин, повернуся за півгодини, - завбачливо втекла я, поки їх не осяяла ще якась геніальна ідея.

- Поспішили, - пролунало розчароване позаду, і я встигла помітити, як Ангел штовхнула подружку в бік.

Ну й інтриганки ж вони.

У магазині трохи затрималася, постояла у черзі, подумки перебрала всіх знайомих, яким можна пристроїти цього бідолаху. Не згадала жодного, хоча це не так вже і страшно. А ось тиша в квартирі після повернення мене не на жарт налякала. Тиша в будинку з дітьми будь-якого віку – взагалі страшна річ.

Кинула сумки на порозі і не гаючи часу пішла шукати свою вічну головну біль. Знайшла на балконі. Одна, друга, а де третій? Нахилила голову, виразно дивлячись у невинні очі.

- Де кіт? І, будь ласка, скажіть, що він у Бориса?!

Відповідають вони хором

- Ми не спеціально, - покаянно опустила голову Соня.

- Ми просто вирішили подихати свіжим повітрям, – це вже Ангел.

- Та-а-ак...

- До того ж, у певному сенсі, він справді у Бориса… - поспішно додала сестриця і покосилася у бік балкона.

-  Він впав. Випадково, - пробурмотіла Соня.

- Ви скинули кота сусідові?!

- Ну, двері він нам не відчиняє. Що ще лишалося? Ти ж знаєш, я не вмію здаватися. "Там де прямо не пройдемо, вліземо бочком" - наспівала Ангеліна.

- Хм. А там, де двері на замку, ми знайдемо балкон?

- Ну, приблизно так... Але якщо тобі від цього стане легше, ми його не скинули, а спустили в кошику, як на ліфті.

"Боже, за що мені це!?" - подумки піднесла руки до неба і повернулася до дверей. Туди-сюди, як заведена, але кидати тварину на морозі просто нелюдяно.

Я вдавлювала палець у кнопку безперервно. За дверима не змовкав дзвін, і ось нарешті почулися кроки.

-  Хто там? - спитав чоловічий голос, але мабуть розглянувши мене, додав. – А, це ви...

Двері відчинилися.

- Я... - зробила паузу, не знаючи, як сказати, а потім сказала як є. - До вас на балкон упав наш кіт.

- Оригінально, - із сумнівом у голосі промовив він. Не вірить?.. - І як же його звуть?

Точно не вірить. Навряд чи комусь, окрім моєї сестри, спало б на думку підкидати сусідам котів.

- Бета, тобто Бет... Його звуть, - пролунало з-за спини від моєї групи підтримки.

- Добре, чекайте тут, я подивлюсь.

Він залишив нас біля дверей, сам йдучи всередину квартири. Я почала заспокоюватися. Кицюня не замерзне на смерть, сусід не вважає нас божевільними (принаймні, не більше ніж раніше), але в цей момент почувся гуркіт, мат і обурене "Мяу". "Рано розслабилася мабуть" - майнула думка, і я, як Чіп і Дейл, поспішила на допомогу.

Весь невеликий простір балкона завалено якимось мотлохом, посеред цього багатства лежить, а ні, вже намагається встати Борис, а щойно названий Бет, як ні в чому не бувало, сидить на підвіконні.

- Що тут сталося?

- Відпочити приліг! Невже не видно?

- Ви що зламали ногу?

- Так, чорт забирай! Цей ваш кіт вискочив як демон. А я ще сумнівався, що він взагалі існує.

- Тримайся за мене, – пробурмотіла, ошелешено переходячи на «ти» і підставляючи плече для опори.

Ми пошкандибали до дивана, кіт, граціозно зістрибнувши, пішов за нами, а в двері тим часом зазирнули малі бешкетниці. Очі у дівчаток здивовано округлилися, у Ангела на обличчі розквітла задоволена посмішка. Радіє, що я фактично обіймаю Бориса, мабуть. Відверто кажучи, мене починає лякати її бажання звести мене із сусідом, але зараз хлопцеві справді потрібна допомога. Я просто не можу піти.

- Треба, мабуть, швидку викликати чи таксі, - вставила я свої п'ять копійок у потік нелітературної і, що дивовижно, невичерпної лексики Бориса. Хоча, на мою думку, він все ж таки пішов по другому колу.

-  Не треба, - перебила мене Соня. Я вже написала братові, він сьогодні на зміні, вже їде.

-  Гаразд.

За десять хвилин на порозі кімнати з'явився Льоша у медичному костюмі. Навіть не думала, що комусь може настільки йти такий одяг, але виглядає органічно. Темне волосся розтріпалося, вигляд схвильований, стоїть, переводить погляд з одного на другого, доки не помічає "хворого".

"Так, сторонніх прохання покинути приміщення" - з цими словами нас виставляють з кімнати, і ми переміщуємося на кухню. Під вікном стоїть машина швидкої, на плиті закипає чайник, і під неприємний свист я вимикаю вогонь. Ну, скільки можна чекати, адже нам теж цікаво. Переглядаюся з дівчатами, і ми одночасно підскакуємо, підкрадаючись до дверей.