Глава 3

Невдахи ніколи не спізнюються,

але завжди приходять невчасно.

 Дон-Амінадо

- І знову привіт... Ти мене переслідуєш? - з таким питанням я відчинила двері перед Льошею через шість годин після нашого знайомства.

- А схоже?

-  Взагалі-то так.

- Я за сестрою. Вона має бути у вас.

Точно! Як я могла забути?! Адже тітка Тамара з Олегом нарешті змогли узяти відпустку разом і поїхали в медовий місяць у теплі країни. Із цим навчанням усе вилітає з голови...

- Тебе залишили контролювати Соню?

- Молодець Шерлок, хвалю. Де цей шип... троянда мого життя?

-  У кімнаті. Проходь.

Я відійшла, пропускаючи його всередину. Але більше ми нічого зробити не встигли, весело застрекотів дзвінок і тут же пролунали удари у двері. Мені стало ніяково.

- Ви чекаєте на когось?

- Я точно ні, - підійшла до дверей, заглядаючи у вічко.

– Це сусід знизу. Може, щось сталося?

- Може…

Завагавшись на декілька секунд, я все ж таки відчинила двері і тут же наткнулася на розлючений погляд. Здається, його Борисом звуть, переїхав нещодавно, досить симпатичний, років двадцяти-тридцяти, тут судити складно. Щоправда, зараз виглядав він відверто жахливо. Як я вранці була синя, так він був зелений. Навіть без фарби.

- Добрий вечір, щось сталося?

- Сталося!? Сталися сусіди на мою голову, точніше шлунок! Ви Катя? - гнівно промовив він. - Кажіть, що ви додавали в цей клятий пиріг?

- Який пиріг?

- Такий, що я вже котру годину животом маюсь. Дівчина, вам якщо хтось сподобається, я вас дуже прошу, не треба йому нічого готувати!

- Я чудово готую! - не погодилася я з несправедливим звинуваченням. - І тим більше нічого вам я нічого не приносила, не розумію, до чого ці безглузді звинувачення.

- Ви ні, а ваші сестри принесли. Сказали презент від вас.

- Та-а-ак, а ось це вже цікаво.

Подивилася на Льошу, який весь цей час, давлячись сміхом, з цікавістю спостерігав за нашою суперечкою, а тут раптом завмер. Що, теж зрозумів, на кого стрілки вказують? До дверей моєї кімнати ми повернулися одночасно. І, як господиня, я рішуче подолала нещасні метри затарабанивши у замкнені двері.

- Ліно, Соня негайно виходьте!

- Ми що, по-твоєму, самогубці? Нам і тут добре.

Ясно. Підслуховували.

- Гаразд, тоді на вихідних ніякого кінотеатру і я викину весь мотлох з балкона, який, як ти кажеш, ще не вичерпав свій творчий потенціал.

- Мені це все потрібно!

-  Я не сумніваюся. Виходьте! І бажано з піднятими руками. Мені на сьогодні достатньо пригод.

Двері повільно відчинилися, і в коридорі стало тісніше. Але нічого… Тісно, проте не холодно.

- Ви щось відносили Борису?

- Ми якнайкраще хотіли, - зі щенячим поглядом, хором промовили дівчата.

Акторки, теж мені. Перед дзеркалом репетирували, чи що?

-  Як краще! Готували теж самі, я так розумію? І навіщо?

Коли я пропонувала навчити їх, обидві заявили, що жінка в сучасному світі має займатися саморозвитком, а не стояти біля плити. Недарма, ой недарма вони так різко змінили думку. Жертви інтернету...

- Ми просто порадувати його хотіли, бо він живе один, навіть собаки немає.

- А ви мене спитали? - гикнув і схопившись за живіт, спитав зблідлий сусід.

- Але ви ж самі пиріг взяли! Ми вас не примушували! - уперла руки в боки сестриця. Її улюблений прийом: найкращий захист – це напад.

- Знав би, десятою дорогою обходив би, – схоже, здався Борис.

Правильно, знаючи нашого Ангела, він ще й винним може залишитися.

- Ну, ось бачите, який корисний досвід. Ви нам ще вдячні маєте бути. Навіть діти в пісочниці знають, що не можна брати їжу у незнайомців, а ви, як немовля, ну справді!

Про що я й казала. Борис почервонів, чи то від люті, чи то від чергового наслідку отруєння (незручно як вийшло) і, розвернувшись на сто вісімдесят градусів, зі швидкістю кулі помчав до себе.

- Ліно!

- Що?!

-  Тобі не соромно?

- А має бути?

- Так! Уяви собі… Ти людину отруїла!

- От і ні! Ми все за рецептом робили!

- А навіщо сказали, що від мене?..

- Та він у тебе закоханий, сто відсотків!

-  Маячня. Ми не знайомі навіть... були до сьогодні.

- Тепер знайомі. Та-да-а-ам! - розкрила вона руки в театральному жесті. – Правда ж він милий? А те, що зелений, це тимчасово, ти не хвилюйся.

- У мене немає слів, одні «висловлювання»! - закрила рукою обличчя, намагаючись заспокоїтися. Божевільня!

-  Ти ж ніколи не лаєшся...

-  От і не дочекаєшся! Ідіть ви... робити уроки, від мене подалі. І до приходу батьків, щоб я вас не бачила та не чула.

- Командирша! - почала було Ангеліна, але наткнувшись на мій погляд мишкою прослизнула за двері слідом за подругою.

«Ну ось, хоч хвилина спокою» – подумала я, але тут згадала про нерухомого свідка нашого цирку Лешу і зрозуміла – спокій нам тільки сниться.

-  Чай будеш? - спробувала я згладити ситуацію і навіть мило посміхнулася, принаймні, спробувала.

- А не отруїш? А то, може, я спершу хоч по аптечку збігаю і заповіт напишу.

- Знаєш що, гуморист. Іди ти лісом. Далеко й надовго. Соню через годину прижену! - виштовхала його за двері.

Вигнала, а від самій аж ридати хочеться. Чому так!? Варто поряд з'явитися симпатичному хлопцю, як щось трапляється. І взагалі...

"Я чудово готую!" - прозвучав мій голос у спорожнілому коридорі.

Ноги в руки і пішла на кухню. Вечеря сама себе не зварить, а я хоч нерви заспокою. Є щось незвичайне в готуванні, чи не так? Вечір, гримить під моїми руками посуд, розлітаються в сторони ложки, але це нічого, все, що трапляється, - все на краще. Чим зліший кухар – тим відбивні м’якіші.

***