Розділ 1. Брат та сестра

Ліс поступово рідшав. Спочатку між деревами почало з'являтися більше світла, потім ялини й сосни стали відступати одна від одної, а ще за кілька десятків кроків дерева зовсім закінчилися.

Морана вийшла на відкритий простір першою. Айвар ішов за нею, звично дивлячись під ноги, щоб не перечепитися об приховане під снігом коріння, але за кілька кроків раптом зупинився.

Перед ними лежала рівнина. Після кількох днів серед лісу вона здавалася майже безмежною. Засніжена земля тягнулася далеко вперед, лише місцями темніючи смугами низької трави й чагарників, що вже починали звільнятися від снігу. Тут не було високих дерев, які досі оточували їх з усіх боків, і через це простір здавався ще більшим.

А потім Айвар побачив Ардас. Спочатку він навіть не зрозумів, на що дивиться.

За кілька миль попереду, там, де біла рівнина сходилася з блідим зимовим небом, тягнулася темна нерівна смуга. Вона була надто довгою, щоб бути скелею, і надто рівною, щоб бути природним схилом.

Айвар примружився.

— Це воно?

Морана навіть не озирнулася.

— Ардас.

Він ще трохи постояв, дивлячись уперед. Тепер, коли він знав, що бачить, обриси поступово ставали зрозумілішими. Темна смуга виявилася величезною кам'яною стіною, яка тягнулася в обидва боки так далеко, що її кінці губилися десь за обрієм. Над нею здіймалися башти, а в кількох місцях можна було розгледіти високі споруди, що виступали над загальною лінією укріплень.

Але самого міста майже не було видно. Зовнішня стіна була настільки високою, що приховувала більшу частину забудови. Лише де-не-де над камінням показувалися верхівки якихось будівель, і від цього складалося дивне враження, ніби за стіною лежить не місто, а щось значно більше, чого він поки не міг побачити.

Айвар повільно перевів погляд від одного краю стіни до іншого.

Потім ще раз.

— Воно велике, — нарешті сказав він.

Морана подивилася на нього.

— Так.

— Ні, я не про це.

— А про що?

Айвар не відразу знайшов відповідь. Він знову подивився на Ардас.

— Я не знав, що міста бувають такими.

Морана кілька секунд мовчала, а потім спокійно сказала:

— Бувають.

Айвар глянув на неї.

— Ти могла б хоча б трохи здивуватися разом зі мною.

— Я вже бачила Ардас.

— Це я помітив.

Морана ледь усміхнулася й рушила далі. Айвар ще раз озирнувся на місто, ніби намагався запам'ятати його таким, яким побачив уперше, після чого наздогнав її.

Попереду, за кількома кілометрами снігової рівнини, височіли стіни Ардаса.

Коли вони підійшли ближче, Ардас почав відкриватися перед ними поступово. Через величезну зовнішню стіну місто все ще залишалося прихованим, і лише тепер, наблизившись до брами, Айвар зміг роздивитися її справжні розміри.

Ворота були вбудовані в масивну кам'яну конструкцію, що виступала зі стіни окремою фортецею. Величезні блоки, з яких її складали, не утворювали рівних рядів — вони були різної форми й розміру, але так щільно прилягали один до одного, що між ними майже не залишалося проміжків. Над проходом височіли башти, а сама брама була достатньо широкою, щоб крізь неї одночасно могли проїхати кілька возів.

Біля входу, однак, не було тієї похмурої тиші, якої Айвар чомусь очікував від міста, оточеного такими укріпленнями.

Навпаки.

Перед брамою вирувало життя.

Возами привозили дрова, сіно, хутра й харчі, торговці сперечалися з покупцями, хтось поспішав усередину, хтось, навпаки, виїжджав за міські ворота. Коні пирхали від холоду, з їхніх ніздрів виривалися клуби пару, а під ногами людей сніг був утоптаний настільки, що подекуди вже проступала земля.

Морана, здавалося, не помічала нічого незвичайного. Вона просто йшла вперед, не затримуючись біля брами. Айвар, навпаки, затримався на кілька секунд. Він дивився на стіну, потім на башти, на людей, на вози, а тоді знову на стіну.

— Ти чого? — запитала Морана, не зупиняючись.

— Нічого.

Він наздогнав її. Щойно вони пройшли крізь браму, Ардас відкрився перед ними зовсім інакше.

За зовнішньою стіною виявився не один величезний простір, а ціла система міських районів, відокремлених один від одного власними кам'яними стінами. Вулиці проходили між ними, розходилися в різні боки, підіймалися невеликими підйомами й знову спускалися, гублячись серед будинків.

Айвар зупинився вже вдруге.

— У них тут ще одні стіни.

— І що?

— Навіщо?

— Щоб відокремлювати райони.

— А якщо ворог уже всередині?

Морана глянула на нього.

— Тоді йому доведеться захоплювати їх по одному.

Айвар задумався.

— Розумно.

Він знову озирнувся. Тепер він нарешті зрозумів, чому ззовні місто здавалося майже порожнім. Висока зовнішня стіна приховувала все, що відбувалося всередині, а внутрішні укріплення створювали ще один рівень захисту. Деякі з них були настільки масивними, що більше нагадували стіни окремих фортець, ніж звичайні міські перегородки.

Але за всією цією кам'яною суворістю Ардас був напрочуд живим.

Вулиці були заповнені людьми. Біля одних будинків продавали м'ясо й рибу, біля інших — хутра, тканини, металеві вироби та дерев'яний посуд. З провулків тягнуло димом і запахом гарячої їжі. Десь неподалік хтось голосно лаявся через ціну, поруч сміялися діти, а з-за кам'яної стіни одного з районів долинав глухий стукіт молота.

Зима тут нікуди не поділася.

Сніг лежав на дахах, уздовж вулиць його було згорнуто в невисокі кучугури, а люди ходили в теплих плащах і хутрі. Проте місто не виглядало зимовим у тому мертвому сенсі, який Айвар звик бачити останні місяці. Ардас жив своїм звичайним життям, наче холод був не стихійним лихом, а просто частиною буденного порядку.

Айвар ішов поруч із Мораною, але тепер постійно крутив головою на всі боки. Він розглядав високі будинки, кам'яні переходи між ними, вежі, що виростали над кварталами, маленькі площі, де торгували просто посеред вулиці, і людей, яких тут було стільки, що часом доводилося протискуватися крізь натовп.