Розділ 29 “Несправжні”

– Розкажеш про те, як пройшов твій сьогоднішній день? – спитав Гендарк, закурюючи цигару.

– Хіба ти цього й сам не знаєш?

– Знаю, але чи знаєш ти, звідки мені це відомо?

– Агенти? За мною шпигували? – висловив припущення Генрі, попиваючи червоне вино. Щойно він допив вміст бокала, його рука рефлекторно кинула його позаду себе.

По спині одразу побігли дрижаки, а в очах усе почало розпливатися, тому він спробував їх протерти. Тепер він бачив усе чітко, і це його лякало: сьогодні вже Гендарк курив, а він – пив вино. Вони ніби помінялися місцями, від чого виникло те саме відчуття дежавю, що й того разу.

– Ти теж бачиш світ моїми очима?

– Так само, як і ти.

– У сенсі? Але ж я ніби й так забив на все. Я відпустив тебе? Я здався! Чого ти від мене ще хочеш?

– Ти погано стараєшся, – з його вуст вирвався червоний клубочок диму, від чого очі Генрі почали сльозитися. Він повернув голову назад і з жахом побачив за собою цілу купу розбитого скла. На чолі виступив холодний піт, а в очах потемнішало. – Знаєш, часом навіть я сам забуваю, хто я. Ми занадто схожі.

– Та невже?

– Просто твоя сила спрямована на те, щоб зрозуміти світ і стати його частиною, а моя – на те, щоб світ зрозумів мене і сам став мною! – Гендарк підвівся, неквапно обійшов стіл, дивлячись у вікна, за якими бриніли краплі дощу та літали тіні, і став позаду Андера, міцно схопивши його за плечі своїми холодними руками. – І твоя сила досі не підкоряється мені. Минуло стільки часу, а я так і не навчився приймати світ таким, яким він є.

– Ти пам’ятаєш той світ, де ми були раніше? Я маю на увазі, коли всі наші версії – моя, твоя та Вільяма – були в одному тілі, в одному розумі?

– Для того, щоб згадати це, нам необхідний третій, – посміхнувся Гендарк, примруживши очі. – Вставай. Ходімо дещо прогуляємося.

Цієї ночі Генрі особливо гостро відчував свою слабкість. Його ноги та руки не слухалися, голова весь час боліла, а вино не заспокоювало душу. Можливо, треба повернутися до цигарок?

– Ти думаєш, що я монстр. Правильно?

– Монстр тут лише я. Я ж тебе придумав. Якби я не написав «Темряву майбутнього», то не дав би своїй голові уявити той світ, який інша частина мого розуму, тобто ти, полюбила, а потім реалізувала у справжньому світі. – Вони повільним кроком просувалися однаковісінькими коридорами, де повсюди горіли помаранчево-вогненні лампи, а з вікон линуло якесь дивне золотаво-сріблясте світло, що губилося в густому тумані печалі.

Здавалося, цю печаль відчувала сама будівля, яку Генрі так детально описував у своїй книзі, що пам’ятав усі кімнати та коридори так, неначе вона була реальною. Хоча… Може, вона й насправді десь існувала?

– Чому ти вважаєш, що світ думок нереальний? Хіба зараз ми з тобою нереальні?

– Реальний серед нас лише один.

– Тоді хто ж інші?

– Інші – це думки, які трансформувалися в окремі варіанти свідомості через вплив зовнішнього або внутрішнього світу на наш праобраз.

– Виходить, що ані я, ані ти не є реальними?

– Звісно! – уперше за сьогодні впевнено мовив Генрі, від чого за вікном враз стало якось яскравіше.

У цей момент він відчув себе Гендарком, який усе знає і все розуміє. Він поглянув на свою руку й побачив у ній бокал, який з’явився буквально нізвідки.

– Якщо вважати цей світ реальним, то ми в ньому – боги.

– І що ж тобі не подобається?

– Мені не подобається світ, який ми з тобою створили, адже будувати його ми мали разом, а не так, як це зробив ти: створив його за своєю подобою, проігнорувавши другу частину себе. Якби ми створили візуалізацію серця цього світу, то побачили б лише його одну половинку.

– І чому ж так?

– Бо та половинка, що все контролює, не хоче вірити в існування другої.