Розділ 28 “Прогрес”

Ближче до обіду Генрі та Ерік покинули ліс, що лишив за собою приємне відчуття тиші, свіжості та затінку від пекучого сонця, яке саме було в зеніті.

Андер уже вдруге крокував головною вулицею Інгердвіля, дивлячись на цегляні будівлі, збудовані ще в дев’ятнадцятому столітті. Їхні симетричні фасади поєднували в собі розкіш та простоту геометрії, форм.

Кожен дім був унікальним, не схожим на інший чи то за кольорами, чи за кількістю поверхів.

Найбільше в очі кидався фахверк — темний дерев’яний каркас, що чітко вимальовувався на світлому фоні штукатурки, створюючи геометричний ритм із балок, який виглядав не як декор, а як чесне оголення конструкції, ніби правда без прикрас. Масивні цегляні стіни, що неначе давили на душу своїми габаритами та товщиною, виглядали неймовірно старими. Можна було тільки уявити, скільки всього вони побачили за своє життя: і Весну Народів, і об’єднання Німеччини, і часи Першої світової, і часи сьогодення, коли до влади прийшли ті, хто скористався ситуацією та змінив цей світ.

– Нам сюди! – гукнув Ерік, легенько доторкнувшись до плеча Генріха, що задивився на місто.

Вони звернули до будинку праворуч, чиї масивні двері, широкі вікна, акуратно закриті шторами та підстрижений газон за низеньким парканом створювали неймовірно затишну та приємну для ока картину.

Ерік провернув ключ у дверях, і вони увійшли.

Всередині дім виглядав ще гарніше, ніж ззовні.

Дерев’яні балки з темного дерева утворювали складну геометричну конструкцію, яка тримала всю стелю. Посередині висіла велика люстра, світло якої було настільки яскравим, що добре освітлювало увесь перший поверх, де розміщувалися кухня, вітальня, декілька зачинених комірчин, ванна кімната та сходи на другий поверх. Перед великим кухонним столом стояв телевізор останньої моделі, який Генрі бачив за вивіскою у Страсбурзі. Це дещо спантеличило його, адже ціна такої техніки була доволі високою.

За столом сиділо троє: стара мати Еріка в охайній білій сукні та батько, що мав надлишкову вагу, як і син. Третім, найнеочікуванішим гостем виявився Ганс – єдиний близький друг Тео, з яким Генрі ще не познайомився ближче.

– Привіт усім! По дорозі додому я зустрів Генрі, тому запросив його до нас на обід. Ви ж не проти?

– Звичайно, ні! Сідайте, ми завжди раді новим знайомим, – гостинно повідомив батько Еріка, показавши рукою на вільний стілець.

Сідаючи, Ерік потиснув руку Гансу і перекинувся з ним кількома словами: схоже, він не очікував його тут побачити.

– У нас ще ніколи не було знайомих зі Страсбурга, – приязно заговорила мати Еріка, – Тео ніколи не розповідав нам про тебе, тому, коли Ерік повідомив, що у Тео є такий близький друг, як ти, ми спочатку не повірили. Знаєш, у нашій місцині всі один про одного все знають. У нас майже немає секретів, хоча Чорний Хрест і закликає нас слідкувати за гостями…

На мить виникла неприємна пауза, проте її перервав Ганс:

– Якщо бути точним, то Чорний Хрест закликає нас бути уважними до ворогів та шпигунів. Це основа протоколу С.

– Смерть усім шпигунам та ворогам істини! – тричі й в один голос повторили всі присутні за столом, після чого обличчя знову стали веселими, а розмова розгорілася з новим ентузіазмом.

– Я чув, у Берліні на виставці Центральних Держав презентували радіофон D-34, що здатний робити кольорові фото та навіть записувати звук, як диктофон! – не стримуючи власного захоплення, повідомив Ганс. – Кажуть, що до жовтня вони з’являться по всій Німеччині!

– А скільки він коштуватиме? – озвався Генрі.

– У газеті писали, що орієнтовно 300 марок.

– Скільки-скільки?! – У Генріха аж брови піднялися, а очі округлилися. – Це ж скільки місячних зарплат робітника заводу?

– Власне, середній робітник заводу отримує 1500 марок. Чи ти, Андере, у довоєнному минулому застряг? – Всі присутні голосно розсміялися, хоча слова Ганса дещо зачепили Генрі. Якби Ганс лишень знав, що своїм жартом влучив просто в яблучко!

– Ех-х-х, а я пам’ятаю ті часи, – озвався батько Еріка, – тоді я працював на лісопилці, мені було лише 17. Батько помер, і мені довелося рятувати сім’ю від голоду. Так-сяк я нашкріб собі грошей на університет, де й зустрів Еллу.

Посміхнувшись, вона поклала свою стару зморщену долоню на його руку і заговорила:

– Тоді ми всі жили не так, як зараз: ми не мали такого достатку, такої гордості за свою державу, як зараз.

– Але в першу чергу, – розпочав Ганс, голосно поставивши порожню склянку на стіл, – у нас не було такого прогресу. Зараз технології рвуться вперед швидше, ніж будь-коли за історію людства. Подекуди ми вже й самі відстаємо від них! – Присутні знову засміялися, немов подумавши про одну й ту саму річ.

– Як і пророкував Андер, настане день, коли рушієм прогресу буде вже не мозок людини, а її здатність виконувати команди, покладені на неї, – сказав батько Еріка.

– Дотримуватися відповідальності перед тим, за що вона ці команди виконує, – доповнила Елла.

– Працювати синхронно, неначе машина, гідна її водія, – закінчив сам Ерік.

– І цей водій – Генріх Андер? – спитав Генрі.

Присутні перезирнулися між собою, продовжуючи усміхатися так, немов слухають історії маленької дитини.

– Андер – людина, що натискає педаль автівки чи крутить кермо, але все ж таки машина працює на автопілоті. Він же її лише часом коригує, – пояснив Ганс, дивлячись Андеру просто в очі. – Машина – це не просто механізм. Це і гордість, і достаток, і прогрес, який вона в собі несе. Якщо забрати хоч одне із цього, вона зупиниться. Іноді вона може сповільнювати рух, коли до влади добираються ліберали чи, не дай Боже, комуністи, проте вона завжди їде. Навіть у часи війн, криз і революцій вона працює, адже ніхто із нас не здатен її спинити. Наші вороги розуміють це, тому всі ми знаємо одне: цю машину неможливо трансформувати, її можна лише знищити…